Ольга Бартиш, художниця зі Львова, має трьох дітей: Матвійка, Івасика та Уму. Ума – ромська дівчинка із Закарпаття, яку Оля і Костя (її чоловік) удочерили два роки тому. Вони пережили разом важкий адаптаційний період, але не здались. Це приклад того, як краще пережити цю кризу, як змінити своє ставлення до дітей та взагалі до себе, і головне, що багато чому навчитись.
Коли маєш свою дитинку на руках, тобі здається, що ти готова любити усіх дітей на світі. Я дуже така чутлива до того всього, що хтось не має тата-мами. І ще на фоні гормонів, коли ти годуєш свою дитину, ти розумієш, що тобі так добре, а комусь так зле…, – каже Ольга.
Початок
Через деякий час родина вирішила переїхати до Львова, Оля стала художницею, і там вже народився їхній другий син – Іванко. Та її не полишала думка, як так, адже там десь в притулку стільки дітей, а у нас в родині так багато любові й щастя, цим можна поділитись. Та чоловік відмовлявся, казав що не зможе ростити не свою дитину.
Але в один момент усе змінилось. Родина поїхала гостювати у 2017 році до своїх фейсбучних друзів в Туреччину. Ті мали четверо своїх, кровних дітей, та шестеро прийомних. І за місяць часу вони побачили, що родина не робила жодних відмінностей між рідними та усиновленими дітьми, тоді-то все і змінилось, вони прийняли рішення все-таки усиновити дитинку.
Прийняте рішення
Приїхавши з Туреччини родина почала збирати документи: копія паспорта, копія свідоцтва про шлюб, висновок про стан здоров’я її й чоловіка, довідки про дохід, про несудимість. Цілий місяць вони збирали цю купу довідок, аж врешті отримали статус усиновлювачів. Хотіли дівчинку: до чотирьох років, здорову, без братів та сестер. і з відповідним статусом дитини-сироти. У пошуках своєї майбутньої доньки обдзвонили усі притулки та соціальні служби. Школу прийомних батьків вони не проходили, на той момент, у 2018 році школа була не обов’язковою для усиновлювачів. Для опікунів – так, а для потенційних батьків ні, що є досить дивним.
Звичайно подивитись зі сторони це одне, а жити в цьому це зовсім по іншому. Та зараз я б казала, що ці курси треба обов’язково проходити всім. Було би класно, якби була база з психологами, до яких є доступ і з якими ти можеш спілкуватися безкоштовно. Так само, як і школа прийомних батьків безкоштовно, за рахунок держави,
– розповідає Ольга.
На 10 липня 2019 року, Уряд вніс зміни до порядку усиновлення, й школи стали обов’язковими, але не всі соціальні служби дотримуються цього правила.
“У нас була вже молодша дитина, Іванко, йому якраз був рік. Чоловік на роботі, які курси? Якщо можна було не ходити, то, звісно, я від них відмовилась, маючи на руках грудну дитину. Ні від кого я не почула, наскільки вони важливі. І особливо ні з ким на цю тему не спілкувались. Одна-дві мами, з якими ми говорили, жодних курсів не проходили. Усі мої знання були із книг,” – зазначає Оля.
Знайомство і перші місяці
Подзвонивши у закарпатську службу у справах дітей, Ольга дізнались про дівчинку-сироту, з одним але – вона була ромкою. Вона зраділа, що нарешті знайшла те, що шукали, скинула фото дівчинки чоловікові – Кості, й сказала, що вона циганка. А він на це відповів, що все добре, нормальна дитина, поїхали забирати.
Ума зі своїми потенційними батьками мала чотири зустрічі, а на п’яту її вже забрали з притулку. Вона була маленькою, у розвитку на рік відставала. Оля порівнювала її зі своїм однорічним сином, який виглядав старше за Уму, хоча тій вже було 2 роки і 9 місяців, багатьох речей вона не знала і не вміла. Наприклад не вміла пити, бо в притулку їм не давали пити, через те, що дитина як п’є, то хоче пісяти, а часу водити двадцять або більше дітей на горщик у виховательок зазвичай немає. Та навіть сидіти на руках і бігати дівчинка не вміла. Здавалось би такі базові речі, які знають діти Олі ще з самого малечку, бо своїм прикладом, своїми порадами і діями ми непомітно для себе їх вчимо цих базових речей. І хоча Оля одразу ж представилась Умі мамою, чоловіка – татом, своїх дітей братами, вона розуміла, що для дівчинки слова “мама і тато” – це щось абстрактне. Вони були для неї певними об’єктами, що приносили із собою, щось смачненьке.
Попри все, Оля з чоловіком вирішила забирати Уму додому. Їхали потягом. Ума плакала, температурила через нещодавнє щеплення, та всього боялась. Оля пригадує, як в один момент дівчинка навіть впала в якийсь транс: сиділа собі окремо на сидінні в купе, хиталась в такт потяга і бурмотіла щось по-ромськи.
Та і з Івасиком ще півроку Ума не могла знайти спільну мову. Ця притирка була досить довга і важка, Оля сама до деяких речей не була готова. Відбувся крах ілюзій. Так ніби злетіли рожеві окуляри. Бо вони із чоловіком не були готові до цього адаптаційного періоду.
Адаптація
Це були дуже важкі три місяці. Кожен із дітей хотів Олю, Івасик хотів, бо він ще був на грудному вигодовуванні, йому було важливо мати контакт з мамою, Ума хотіла через свій дитячий егоїзм, бо вона була не навчена ділити маму з кимось, вона хотіла усіх витіснити від Олі. А уваги вона добивалась тільки через крики та капризи, бо так її навчили в інтернаті. Чим ти голосніший, тим більше тобі уваги дадуть. Ума багато плакала, раптом щось сталось – вона одразу ж у сльози. Оля чітко запам’ятала один такий день, коли Ума плакала дев’ять разів по сорок хвилин, майже цілий день.
На початку до Уми було інше ставлення, бо природу не обдуриш. Від своїх дітей Оля брала любов, то ресурс, а від Уми не могла, вона їй тільки віддавала, і тільки з часом дівчинка навчилась віддавати. Коли Оля брала на руки Івасика, то вони один в одному розчинялись, а коли брала Уму, то та скакала по ній, не вміла спокійно сидіти, вислизала, кричала, товклась так, що хотілось її опустити. Зараз вона цього вже навчилась, навчилась ніжності, навчилась гладити, притулятись.
В травні наступив переламний момент, коли Ольга зрозуміла, що далі так не можна – потрібно щось міняти. Був важкий день, дітвора плакала, вони між собою посварились, Матвій готувався до контрольних і йому потрібна була мамина допомога, все навколо накопичувалося, тоді Оля пішла до ванни і голосно почала кричати, випускаючи усе безсилля. А потім втекла з хати, не витримуючи це напруження, побігла до лісу, кричала й плакала, що так більше не зможе.
Виплакавшись і викричавшись, Оля пішла додому із повною рішучістю, що треба щось міняти. Ввечері були сімейні збори, де Оля поставила перед чоловіком вибір: або вони розділяють ці сімейні турботи на двох, або закінчують в це бавитись.
Дитина не розуміла української мови, какала в штани, безперервно плакала. Ще й молодший син на руках. А потім, коли ми змінили свій формат життя, чоловік звільнився з роботи, перейшов на фріланс і ми вже якось хоч трошечки зрозуміли, що відбувається. І якось так потрошки воно ставало легше, звикаєш до цієї дитини, дитина звикає до тебе, звикаєш до ситуації. І все одно перший рік – дуже складний рік. А зараз уже навпаки все добре, – розповідає Ольга.
Щасливий кінець
Ума вже живе в родині два роки, Оля ходить на терапію, пропрацьовуючи багато питань, які виникали у неї за цей період, Івасик разом Умою постійно грається, вони радіють один від одного і проводять майже увесь час разом.
“Для нас Ума – це як от народилася своя дитина, ми ніколи не думали від неї відмовитись. Це навіть не обговорюється, питання стоїть тільки одне – як вийти із складної ситуації. Але бачите, мені добре говорити, бо у мене донька здорова, немає ніяких відхилень психічних, це цілком адекватна, класна, дуже добродушна дитина, яка попри таку страшну долю вона не є замкнута, і сильно зранена. Як ми тільки знайомились із нею, були в дитбудинку, там були хоч і маленькі дітки, але вже були, як ці птахи із обламаними крилами, вони сиділи в куточку, там така злість і ненависть була у поглядах. А ця ні, ця відкрита, жива дитинка,” – розповідає Оля.
Оля каже, що завдяки цій дитині вона навчилась бути доброю, мудрою і смиренною тоді, коли навколо все руйнується, і зараз у неї вже іноді стирається момент усиновлення, і складається таке враження ніби так як є зараз, було і до того. Малюючи картину, Оля зображує своїх дітей у вигляді трьох човників, які пливуть морем і попливуть колись своїм власним.
