Ось він виходить із літака – ставний, підтягнутий, у військовій формі… Розгортає український прапор, не стримуючи сліз, обіймає дружину і вперше за три з половиною роки пекла в італійській в’язниці ступає на рідну землю….
За справою незаконно засудженого в Італії нацгвардійця Віталія Марківа стежила і вболівала вся Україна. А тернополяни – особливо, адже Віталій – уродженець Хоросткова, там і нині живе його бабуся Софія Козій, якій він писав із в’язниці зворушливі рядки: «Ви не переживайте, я тримаюсь і буду триматися, бо знаю, що вдома мене чекають, і мене не зламати, і ви обов’язково побачите правнуків, бо я завжди повертаюся — чи то з Майдану, чи то з війни, і повернуся з тюрми, можете бути впевненими в цьому…» І він повернувся, як і обіцяв! На жаль, кілька тижнів не дожив до звільнення Віталія його дідусь Михайло Козій – він так чекав і так вірив, що зможе нарешті обійняти онука…
«Я не один рік знаю родину Віталія і товаришую з ними усіма, – розповів «НОВІЙ…» міський голова Хоросткова Степан Гладун. – Вони – дуже патріотична християнська родина, мама Віталія пані Оксана активно займається волонтерством в Італії, допомагає нашим військовим… В тяжкий для Віталія час усі хоростківчани згуртувалися і стали до боротьби за нашого земляка. Ми проводили мітинги та зібрання на його підтримку, поширювали інформацію про нього у соцмережах, і дуже щасливі, що справедливість перемогла! Під час кожного зі своїх візитів до України Віталій навідувався до рідного Хоросткова – і ми з нетерпінням чекаємо його тут, на малій Батьківщині, бо знаємо, що він патріот не лише своєї країни, а й свого міста…»
«Готувався до найгіршого, але сподівався на краще»
«Я готувався до найгіршого сценарію, але сподівався на краще, – зізнався журналістам відразу після прильоту в Україну Віталій. – Просив Бога, щоб дав мені вистояти з честю та гідністю і не зганьбитися. Знаєте, це я зараз усвідомлюю, що я справді вільна людина, а як тільки пролунала фраза «не винен», мені не вірилося… Те, що всі обвинувачення були зняті – не тільки з мене, а й з України як відповідача позову, – для мене це одна з найважливіших моїх битв і найголовніша моя перемога…»
Його справа почалася 30 червня 2017 року, коли Віталій Марків разом із дружиною прилетів до Італії в гості до мами. Старшого сержанта командира відділення батальйону ім. Кульчицького Марківа затримали в аеропорту Болоньї італійські правоохоронці за підозрою у причетності до загибелі на Донбасі італійського фоторепортера Роккеллі і російського перекладача Миронова (обидва незаконно, без акредитації, потрапили у зону АТО). Журналіст і його московський помічник загинули у травні 2014 року під час мінометного обстрілу біля Слов’янська. Віталій у той час разом із побратимами тримав оборону гори Карачун. Йому і приписали вбивство Роккеллі, хоча усі докази спростовували ці, «шиті» під «викройку» російських спецслужб, звинувачення… Віталій доводив свою непричетність до вбивства, але у липні 2019-го суд італійського міста Павія визнав його винним і засудив до 24 років ув’язнення. Можна тільки уявити, що відчував наш земляк тоді…
Свого часу саме Італія стала для Віталія другою Батьківщиною – у Хоросткові хлопець жив до 13 років, потім, на початку 2000-их, разом із мамою та сестрою переїхав до Італії. Там закінчив технічний коледж, отримав італійське громадянство. Займався парашутним спортом і бодібілдингом, працював, у вихідні підробляв діджеєм на дискотеках… Коли вибухнув Майдан, не зміг спостерігати за подіями по телевізору – зібрав речі і приїхав в Україну. Там, на Майдані, зустрів свою майбутню дружину Діану, звідти, з початком російської агресії, промінявши установку діджея на автомат і взявши позивний «Італієць», подався захищати Україну… А коли від шокуючого та несправедливого вироку – 24 роки італійської тюрми за український патріотизм! – здавалося, опустилися руки, Україна взялася захищати його… Численні акції на підтримку Віталія Марківа відбувалися і в Тернополі, і у Києві, і по цілій Україні та всьому світу! Багато зусиль до звільнення Віталія доклав активіст української громади в Італії Олесь Городецький – до слова, також наш земляк, уродженець Тернополя. Три роки і чотири місяці довгої боротьби, надій та очікування, віри в справедливість, розчарувань, сліз і злості. Тисячі людей вклали в цю перемогу всіх себе. І правда таки перемогла! Третього листопада в апеляційному суді присяжних Мілана відбулося засідання з розгляду скарги на вирок Марківу. За результатами розгляду скарги суд повністю виправдав Віталія!
У планах – надолужити час з сім’єю, а потім повернутися на військову службу
Боротьба триває до того часу, поки ти продовжуєш боротися, переконаний Віталій Марків. Неможливо зламати людину, яка продовжує свою боротьбу… Не зламатися в італійській в’язниці йому допомагали насамперед підтримка рідних та друзів.
«Коли ти втрачаєш усе і залишаєшся ні з чим, починаєш звертати увагу на ті речі, яких раніше не помічав, – розповідав Віталій в інтерв’ю столичним журналістам. – На Майдані я навчився цінувати жертовність, ту волю і наснагу, яку проявляв український народ, незважаючи на перешкоди. На Сході України, на війні, я навчився цінувати чоловічу дружбу. Йдеться про моїх побратимів, які, попри все, не залишили мене в тюрмі, писали мені листи, були готові приїхати і свідчити на суді. Як тільки ти переступаєш поріг в’язниці, то усе – твої права, ким ти був – стає другорядним. І входити у ці рамки для людини дуже важко… Я був в одній із найбільших тюрeм Ломбардії, там сиділи засуджені за тяжкі злочини, мене помістили на поверх з обмеженими правами. Буду відвертим, чого не бракує у тюрмі, то це вільного часу. І альтернатива така: або мусиш себе чимось зайняти, або просто дуріти. Мені забороняли ходити в бібліотеку, і усі книжки, які я там читав, я отримував завдяки моїй дружині та моїм рідним. Вони передавали мені різну літературу, і на патріотичну тематику також. Зокрема, прочитав «Чорний ворон» Василя Шкляра».
Наразі ще не вирішено, чи буде Віталій Марків подавати позов до Європейського суду з прав людини через трирічне перебування в італійській в’язниці, проте зазначає, що не має зла на італійців, адже, на його думку, не всі вони погоджувалися з рішенням суду. «Засуджувати Італію через діяння окремих осіб я не буду. Це несправедливо. В Італії живуть мої рідні – мама, сестра, вітчим, тут українська діаспора, яка мене дуже підтримувала і мою сім’ю, а без їх величезної підтримки було б неможливим звільнення», – сказав він у інтерв’ю «Радіо Свобода».
Нині у планах Віталія – надолужити втрачений час із сім’єю та близькими, відпочити та відновитися, а після цього повернутися на військову службу: «Я є чинний військовослужбовець України. Моя дружина бачила вогонь у моїх очах, коли я щодня збирався на службу, бо я пишаюся тим, чим займаюся, я пишаюся тим, що можу носити військову форму. Моє майбутнє – лише в Україні! Вона мені дала вогонь, який розпалював мою гордість, коли я бачив жовто-синій стяг».