58-річний Віталій Хоптяр із селища Ярмолинці на Хмельниччині до війни був директором місцевої дитячо-юнацької спортивної школи. Зараз він командир танка в 3-й окремій танковій бригаді. На війну він пішов добровольцем. Хоч мав багато причин залишатися в тилу.
Віталія Анатолійовича ніхто не змушував до військкомату, він пішов сам 25 лютого. На фронті Хоптяру часто сняться школа й учні, виїзди на змагання й перемоги, пише Газета по-українськи.
“Після нетривалої підготовки нас відправили на полігон. Одразу з ешелону ми потрапили на бойові позиції — на запорізькому напрямку була потрібна підмога танкістів під час ворожого прориву. Ми допомогли стримати росіян на значній ділянці лінії фронту. А потім був бій, у якому два наших танки стояли проти 22 ворожих машин. Вони з’явилися позаду, і я це помітив. Відстань була 120 метрів. З першим пострілом гармати ми розбили ворожу БМП, другим поцілили в таку ж машину. А потім пушка заклинила й довелося заряджати гармату вручну. Вразили ще одну БМП і вивели з ладу їхній опорний каток. Цей бій тривав трохи більше 4 хвилин. Шкода, що заклинила гармата. Бо могли б ще більше ворогів знищити”, – каже Хоптяр.
Він має 40 років педагогічного стажу. Був тренером футбольної команди “Евеліна-Ярмолинці”.
“На війні, як і на футбольному полі, приймається багато важливих рішень. Щоб залишитися живим, треба прийняти єдине правильне. І щоб виграти матч, так само треба прийняти єдине правильне рішення”, – вважає боєць.
