19 та 20 вересня в київському театрі «Золоті ворота» відбувся VI Міжнародний театральний конгрес «Театр крокує Європою. Театр. Війна» за співучасті українських культурних інституцій, вільних митців та театральних менеджерів України та країн Європи. В рамках конгресу культурні діячі обговорили соціальну роль українського театру під час війни всередині країни та на міжнародній арені, а також вплив на нього повномасштабного вторгнення. Ділимося з вами підсумками цих дискусій.
Про що ми говоримо, коли говоримо про війну?
За словами кураторки Олени Апчел, початок війни 20 лютого 2014 року семантично та емоційно співпав з результатами Революції гідності. Кількість рефлексій, які відбулись на той час і втілились у формі сучасної драматургії, можна порівняти з сьогоднішнім днем і сказати, що це дві великі хвилі. Проте різниця в тому, що більшість з цього досвіду для багатьох українців була дуже далекою і абстрактною перші 4-5 років війни, а потім просто зникла.
«Очевидно, що все, про що ми зараз говоримо, має багаторівневу структуру. Коли ми говоримо про війну, ми говоримо і про нашу ідентичність, і про нашу пам’ять, і про нашу постпам’ять, і про естетику пам’ятання і непом’ятання, і про стигматизацію, і про досвід міграції, досвід неможливості отримання репарацій. Очевидно, що це дуже широка тема», — поділилась Олена Апчел.
Чи змінилась соціальна роль театру з повномасштабним вторгенням?
За словами керівниці напряму «Перформативні мистецтва» Українського інституту Анастасії Гайшенець, коли ми говоримо про соціальну роль театру, доводиться також піднімати питання відповідальності і безвідповідальності перед суспільством. На її думку, український театр за останні роки зробив величезний крок в усвідомленні власного впливу на суспільство.
«Соціальна роль театру має відповідати двом завданням — розвиток особистості і доступність різним групам громадян. На жаль, до останнього часу український театр не відповідав жодній з цих категорій. Проте так сталося, що ми вимушені всі стрибати вище своєї голови. Театр не є виключенням, як суспільний конструкт, і так само розвивається», — зауважила Гайшенець.
Проте, зауважила спікерка, наразі задача українського театру — просто бути, оскільки головна ціль ворога — зробити так, щоб нас не існувало.
Для чого театр під час війни?
Це питання підняв під час дискусії керівник польского театру CHOREA Томаш Родович. За його словами, на ці роздуми його надихнув вислів театрознавиці Майї Гарбузюк (1965-2023) про те, що українська ідентичність побудована на ненависті, «ми розуміємо і знаємо, хто ми, якраз через ту ненависть, яку ми відчуваємо ро росіян».
«Ми не просто можемо, ми маємо робити театр під час війни. Це те, що може дати надію і дати сенс. Багато людей зараз втрачають сенс в своєму житті, втрачають сім’ї, втрачають своїх чоловіків, братів, але саме завдяки театру ми можемо сказати, що є надія. Надія бути креативними, продовжувати життя. Саме через театр ми можемо показати і сказати, що є сенс бути людиною, і показати, як це бути людиною», — підкреслив Томаш Родович.
В рамках конгресу також відбувся показ перформативного читання-рефлексії «News from the past — вистава створена у далекому Мюнхені під час війни» за участі акторів «Золотих воріт» Дмитра Олійника та Віталіни Біблів. Це роздум на виставу, яку Стас Жирков сторив разом з продюсером Мартіном Вальдесом-Штаубером. За сюжетом, четверо акторів зустрічаються задля запису радіофільму. Двоє українських і двоє німецьких акторів повертають нас в 1931-1941 роки та намагаються рефлексувати на трагічні сторінки історії України та Німеччини: Голодомор, розстріляне відродження, окупація, депортація, Бабин Яр, шлях до влади Гітлера.
Вистава була неодноразово показана в театрі «Münchner Kammerspiele», в Німеччині. Актор Дмитро Олійник під час обговорення перформативного читання розповів, що після показів в Мюнхені також проходили дискусії, на яких німецькі глядачі казали, що дізнались такі речі про власну історію, про які раніше не здогадувались.
«Також дуже часто звучали такі думки, що вони не знають про українську історію нічого. І це нас напевно не дивує, бо і ми, будучи всередині країни, не завжди знаємо всі факти про нашу історію або не завжди цікавимось цими фактами. Рано чи пізно, коли ми дізнаємось, ми розуміємо, що це мало великий вплив на нашу самоідентифікацію. І на те, чому ми зараз знаходимось в цій самій точці, в якій ми знаходимось», — підкреслив Дмитро Олійник.
«Кенселінг» російської культури: чи ненавидимо ми росіян?
За словами режисера Стаса Жиркова, зараз тема війни стала нарешті звучати в заголовках великих фестивалів та великих театрів, чого не відбувалось до повномасштабного вторгнення. Проте це піднімає питання чи мають брати участь в цих фестивалях митці з росії і взагалі чи можлива з ними кооперація.
«Моя думка така — ніхто не має працювати з російськими митцями. Навіть коли ми говоримо з найліберальнішими російськими митцями, все одно у них прокидаються імперіалістичні настрої і висловлювання. Я не знаю звідки у них це. Можливо з їхнього дитинства, можливо так вони були вихованні. Не знаю і фактично не хочу з цим розбиратись. Я не знаю, як це бути росіянином, я маю свій шлях. Я знаю, як це бути українським євреєм — і це мій шлях. І я не хочу розбиратись, як це бути росіянином», — відповів Стас Жирков.
Його думку підтримав український драматург Павло Ар’є наголосивши, що українськість — це не про етнос. Це про певний світогляд і бажання належати до певного світу.
«Виникає питання — що тоді є російськість? Що таке російська культура? Чому ми так наполягаємо на її відміні? Російськість — це також не про етнос. Це про культуру, історію, сутність, спосіб існування. Хіба є нацизмом ненавидіти неправду? Хіба є нацизмом ненавидіти вбивства? Хіба є нацизмом ненавидіти намагання проковтнути все, що є навколо тебе і помножити себе таким чином? Ми ненавидимо не росіян. Ми ненавидимо ту матерію, яка, на жаль, поруч з нами зараз є. Від якої нам вдалось відірватися та спастися, хоча вона нас 360 років переварювала, перетворювала в себе. Зараз наше існування під великим питанням. Бо ця матерія зрозуміла, що якщо зараз вона нас не з’їсть, то і вона не виживе. Адже її спосіб існування — це захоплення і знищення. Де ці народи Сибіру? Чи знають буряти свою рідну мову? Це страшна імперія, яка ніколи не отримала правдивої оцінки. Яка завжди тільки завоювувала та перевирала історію. Ми ненавидимо не росіян, не росію. Ми ненавидимо цю огиду і гидоту, які є суцільним злом. Тому російська культура має бути відмінена, вона є джерелом цього зла. І Пушкін, Лєрмонтов — читаєте і розумієте, що воно звідти і бере цю енергію», — зауважив Павло Ар’є.
Конгрес відбувся за підтримки Українського культурного фонду. Передивитись всі дискусії можна на YouTube-каналі театру: https://www.youtube.com/playlist?list=PLzXu4DEOwgXlDGYz7euHxjEOSEBFXfVOs&fbclid=IwAR34HqjelllAs1P1hLmcBnMuPJolt8S8Nkni22U5ReSkylqxAaHggxlOdGE
Фото: https://drive.google.com/drive/folders/143z5dFYny_BbgwuZUbXoqA0QSMHmt7DT?usp=drive_link
