Ілля Мартинюк тричі стажувався у Google й врешті отримав роботу мрії — став Site Reliability Engineer у мюнхенському офісі компанії. Та після повномасштабного вторгнення пріоритети айтівця змінилися. Спочатку він активно волонтерив з Мюнхена, згодом залишив Google і повернувся до Києва. В інтерв’ю DOU Ілля розповів, чому зробив такий вибір, скільки мільйонів задонатив, яку роботу хоче отримати сьогодні та що думає про можливу мобілізацію.
«Їхати в перші дні я відверто не наважився». Про роботу в Google і початок волонтерства
Я повернувся в Україну з Мюнхена у січні 2024-го. У Німеччині залишив досить комфортне життя і компанію — Google — з яку не планував покидати ще багато років. Зрештою я мріяв там працювати. До того як отримати офер, я тричі стажувався у різних командах Google, ще за часів студентства. І, коли мене найняли у 2020-му, зрозумів, що я на своєму місці (щоправда, переїхав я у 2021 році через коронавірус).
Мене влаштовувала і команда, і те, що ми робили — підтримували внутрішні сервіси. І те, що на позиції Site Reliability Engineer я міг приділяти час не лише кодингу, а й розвитку софт-скілів. Але повномасштабне вторгнення внесло свої корективи.
Після 24 лютого я зрозумів, що просто відтерміновую своє повернення до Києва — рано чи пізно мені треба буде це зробити. Та насправді, щоб збагнути, чому я повернувся, варто ретроспективно поглянути на час до початку повномасштабної війни.
Наприкінці 2021-го у повітрі витало багато напруження, і я розумів, до чого все йде. На той момент я вже донатив на «Повернись живим» кілька років, але подумав, що було б непогано додати ПЖ на платформу Benevity. Якщо роботодавець під’єднаний до неї, то кожен донат співробітника через платформу подвоюється коштом роботодавця.
Я сконтактував з Олегом Карпенком з фонду, він тоді був керівником відділу з роботи з партнерами (нині заступник директора — ред.), подав відповідні заявки. У 20-х числах лютого 2022-го «Повернись живим» з’явився на Benevity, і всі пожертви від спеціалістів на фонд подвоював Google.
24 лютого перше, що я зробив — скинув усе, що міг, як донат на ПЖ через Benevity. А далі ми з колегами розподілити обов’язки, щоб просто зараз допомагати Україні. Йшлося не лише про збір коштів. Ми збирали інформацію про роспропаганду на ютубі, мітки на Google Maps, які були схожі на місця, що вказували як цілі для ракет. Дані про трансляції на ютубі з камер у Києві й інших містах. Нотували, коли за пошуком українською видає результати російською. Все це подавали колегам з відповідних команд, аби вони виправили/забрали.
25 лютого я дійшов думки, що наразі багато людей пішли у військкомати і нагальної потреби у живій силі просто немає, натомість є потреба у забезпеченні. Ця думка склалася, зокрема, на основі публічних коментарів Тараса Чмута, очільника «Повернись живим». Їхати в перші дні я відверто не наважився, і ці слова дали трошки морального комфорту, бо я нічого не вмів і не знав з військової справи на той час. Тож я відчув полегшення, коли дізнався, що можна ще якось допомогти війську, крім того, як повертатися в Україну і долучатися до Сил оборони.
Тому я вирішив сконцентруватися на тому, щоб збирати гроші разом з колегами в Google на потреби військових, купувати те, що потрібно, і передавати в Україну. Тим паче незабаром русня побачила ПЖ на Benevity, поскаржилася, і можливість донатити на цей фонд зникла. Наскільки я розумію, інші великі компанії могли й далі переказувати гроші, але Google вирішила відмовитися. Офіційна відповідь: ми не підтримуємо жодних організацій, які забезпечують військо зброєю, хоча на той час у ПЖ не було навіть дозволу купувати зброю. Тобто ті, хто ухвалював рішення, навіть не розібралися в питанні, а просто намагалися загасити конфлікт, задовольняючи одну зі сторін. Думали, що це врятує ситуацію.
Ми з гуглерами писали петиції з вимогами скасувати це рішення, але все затягнулося, а допомога військовим потрібна була тут і зараз (забігаючи наперед скажу, що можливість донатити через Benevity для гуглерів так і не відновили). Тому я зосередився на зборах і закупівлях. Так і зародилося моє волонтерство, що стало першим етапом в історії повернення додому.
З травня 2022-го компанія почала ставати на заваді нашим індивідуальним зборам. Тому що «фандрейзинг на потреби війська не відповідає правилам ком’юніті і заборонено policies Google». Я відверто ігнорував це звернення, за що отримав офіційну скаргу з боку компанії. У мене була навіть низка зустрічей з юристами Google — чотири місяці з абсолютно непродуктивними мітингами — на яких я просив показати, що саме порушив, і де вказано, що гроші збирати не можна. Відповіді я так і не отримав, зате багато що для себе зрозумів про компанію.
«Зібрав 20 млн грн донатів». Про співпрацю з ПЖ і волонтерство у Німеччині
Google після початку повномасштабного вторгнення дала всім українцям два тижні відпустки, щоб закрити нагальні справи. Це був період, коли я (і, думаю, не лише я) жив переважно на шоколадних батончиках і кока-колі. Тоді було чимало дзвінків, поїздок у пошуках товарів для війська, оформлення доставок… Втім навіть коли два тижні відпустки завершилися, повноцінно до роботи я так і не повернувся. Волонтерка стала фултайм-зайнятістю, а робота — тим, до чого повертаєшся, коли з’являється час.
На старті я збирав, закуповував і відправляв в Україну тепловізори, дрони, рації, згодом додалися генератори, старлінки. Одне слово, те, що або більш-менш технологічне або прямо допомагає воювати. Я зрідка донатив і оголошував збори на щось штибу військової форми, бронежилетів чи касок, бо хотілося давати гроші на те, що безпосередньо вбиває росіян.
В Україні тоді склади були порожні, а в Німеччині можна було закупити чимало потрібного. Зокрема, багато тепловізорів, бо німці полюбляють полювати в лісах і часто купують обладнання.
Я телефонував продавцям і запитував, що вони мають. Кожна хвилина була на вагу золота, тому я не писав імейлів, не чекав, а саме телефонував і одразу робив замовлення.
Деякі з таких взаємозв’язків потім дуже знадобилися. Завдяки цьому закрити черговий запит від військових можна було не за два-три тижні, а за кілька днів. Наприклад, у березні 2022-го один продавець написав мені, що має 300 тепловізорів Pulsar — це величезна кількість! Я сконтактував з «Повернись живим», і ми спільними зусиллями закупили тепловізори.
У фонду було багато справ у перші тижні нападу, тому я допомагав із закупівлею та постійно був на контакті з юристами, логістами й волонтерами, аж поки тепловізори не приїхали до складу ПЖ у Польщі. На практиці це означало, що я допомагав оформити документи — дозвіл на експорт з Європи, телефонував німецьким держслужбовцям і питав, чому так довго дозволу немає, уточнював у банків, чому транзакцію не пропускають (бо першу оплату за тепловізори повернули) і, зрештою, оплатив транспортування цього всього добра до складу. Відчувалося, що всі роблять спільну справу, і я радий, що міг активно допомагати.
Якщо обсяги були менші, я збирав кошти сам: просив закидати на PayPal, Revolut або монобанку. Трекав усі надходження і витрати у Google Sheets. Можна було б перейти у якийсь зручний застосунок, але у мене не було часу шукати й розбиратися, адже на мені був не лише сам збір, а й робота з цими коштами. Загалом з початку повномасштабного вторгнення я особисто зібрав 20 млн грн донатів, які потім пішли на різні потреби армії. Це не так багато, як збирають відомі волонтери, фонди, але і це — теж чесна праця, як то кажуть [усміхається].
Наразі питань у податкової до мене не виникало, але я розумію, що одного дня вони можуть з’явитися. Причому як в української податкової, так і в німецької. Але я все чітко фіксував, про всі закупівлі звітував, тому сподіваюся, що проблем не буде.
«Після того як звільнився, я відчув полегшення». Про звільнення з Google і перетин кордону
Що довше я збирав кошти, то більше розумів, що сам процес збирання мені не подобається: я не відчуваю задоволення від того, що прошу людей донатити. У волонтерці мене приваблює те, що я став краще розбиратися у технічних нюансах обладнання, на яке збираю і яке купую. Також нині краще розумію, що потрібно війську, де знайти те, що має потрібні характеристики, як швидко це доставити до місця призначення. Мені цікавіше бути залученим у технології, ніж у самі збори. А щоб ще більше у це заглибитися, потрібно було перебувати безпосередньо в Україні: спілкуватися з військовими, відвідувати тематичні хакатони, конференції тощо.
Тому скажу так: ідея про повернення в Україну у мене була від початку війни, згодом вона еволюціонувала у конкретний план. І влітку 2023-го я почав цей план втілювати — повернувся врешті до Києва у січні 2024-го. Щоб закрити всі питання у Німеччині, знадобилося приблизно пів року: виїхати звідти не так просто, як може здатися, через бюрократичні нюанси.
Батьки моє рішення сприйняли не дуже радісно. Їх можна зрозуміти: я — єдина дитина у сім’ї, і вони хотіли, щоб я перебував у безпеці. Їм складно було це пояснити. Але друзі були раді моєму приїзду, а ті, хто волонтерив, як і я, взагалі не здивувалися.
Google — це велика корпорація, і у масштабах компанії ніхто не помітив мого звільнення: люди приходять і йдуть, це не щось незвичайне. Але у мене були гарні стосунки з менеджеркою команди. Нам було прикро розставатися, однак рішення вже було ухвалено, тож обійшлися без зайвих сентиментів.
Після звільнення я відчув полегшення. Відколи став волонтерити, робота в Google втратила для мене колишню цінність. Вона й досі була корисна компанії, приносила гроші, але все це — не те, що мене мотивувало.
Після перетину кордону я подумав: «Нарешті це трапилося» [усміхається]. У голові роїлись різні думки, адже я не мав того досвіду, який мали люди, що прожили тут два роки з початку вторгнення. Але все виявилося не так непередбачувано, як здавалося. А коли почалася активна волонтерська робота, я швидко втягнувся і більше про це не замислювався.
«Я жодного разу не пошкодував про рішення повернутися додому». Про проєкти, збори та мобілізацію
Наразі моє основне заняття — саме волонтерство. Я не працюю офіційно на жодному комерційному проєкті, живу на заощадженнях, які зібрав в останній місяць перебування в Німеччині (це гроші з акцій і бонус, який мені виплатила Google за роботу). До того я вкладав усі заощадження в Сили оборони. Із зібраних загалом 20 млн майже 4 млн — мої особисті кошти, які пішли на донати. По суті, це все, що я мав. Я дотримувався і продовжую дотримуватися правила: ніколи не збирати гроші в людей, якщо не задонатив сам.
Нині я продовжую займатися зборами і закуповувати обладнання, але в мене накопичилося настільки багато запитів на чималі суми, що самотужки закривати їх неможливо. Я беру в роботу одночасно 4–5 запитів з різних підрозділів, і закривати їх лише своїми силами у соцмережах складно.
Тому після повернення я публічно оголосив, що навчу охочих всього, що знаю про волонтерку сам: як купувати, що саме купувати, де, які проблеми можуть виникнути. Зробив це, щоб, по-перше, знайти більше ініціативних людей, готових взяти частину запитів на себе. А по-друге, щоби банально більше людей могли швидше закривати потреби військових. Це не фонд, офіційно я це жодним чином не оформлюю. Просто взаємовигідна співпраця.
Відгукнулися 12–15 людей. Деякі мали конкретні питання, а дехто захотів саме навчитися і почати збирати більш «фахово».
Просто зараз ми з командою товаришів з Мюнхена працюємо над тим, щоб запустити окремий ресурс, на якому буде зібрана стисла й корисна інформація про те, як діяти, коли ти волонтер. Зараз підказки доводиться шукати по всьому інтернету. Ми ж хочемо дати концентровану інформацію. Це буде корисно і для ширшого кола українців загалом, адже нині триває активна мобілізація і ймовірність того, що близька людина опиниться у війську, висока. Ті, хто ніколи не стикався з цією сферою, можуть бути розгублені, де і що шукати, щоб спорядити воїна. Проєкт наразі на стадії дизайну, його розробка насправді потребує чимало часу, тому ми рухаємося поступово.
Крім цього, я їжджу безпосередньо до військових на Донбас поспілкуватися ближче і краще розуміти потреби. Річ у тім, що по приїзду до Києва я відвідав хакатон від Міноборони «Наступ машин». Там розробники презентували свої проєкти для ЗСУ. Я пішов суто з цікавості і щоб познайомитися з волонтерами та розробниками, яких знав до цього тільки віртуально. Але там почув важливу думку: частина розробників мало спілкуються з військовими, а тому не розуміють на 100%, що саме їм потрібно. Відтак їхні напрацювання не завжди корисні на фронті.
Я усвідомив, що й сам не можу одразу піти працювати у компанію, яка робить щось для оборонки. Мій рівень навичок тоді точно не був достатнім. Треба розуміти, що війна триває, тож не йшлося про десятирічний план розвитку, я мав деліверити одразу. Тому я вирішив на деякий час облишити цю ідею, зайнятися тим, що можу робити добре вже, і згодом повернутися до неї, коли більше розумітимуся на нюансах розробки у військових цілях.
Сьогодні я консультую інших людей щодо закупівель різних товарів. Це може бути тепловізор, рації чи дрон. З досвідом ти знаєш, які питання ставити військовому як волонтер (на яких частотах рації потрібні, на яку дальність тепловізор, для яких він завдань тощо), за якими критеріями обирати, тому я з цим радо допомагаю усім, хто цього досвіду ще не має.
Ще наразі у мене відкритий величезний збір (на мавіки, міномет, генератори та ін.), який навряд чи вдасться закрити силами дописів і репостів у соцмережах. Потрібно під’єднувати бізнес. А це — додаткові комунікаційні завдання.
Усе згадане розтягується в часі на день, і виходить, що мій графік досить швидко забивається, попри те, що я не маю роботи в класичному розумінні. Припускаю, що в майбутньому я спробую делегувати цю частину обов’язків комусь іншому, щоб зосередитися на інших завданнях і цілях.
Але сам факт мобілізації мене не дуже лякає. Якби лякав, я б не повернувся в Україну і волонтерив би в Мюнхені далі, бо це теж корисно.
Коли активно волонтериш, то живеш війною. Не як військовий, та все ж. І в такому разі мобілізація у голові перетворюється на подію, яка станеться рано чи пізно в тому чи іншому вигляді. Якщо буде повістка — це не проблема. Просто я хотів би встигнути передати ті справи, які я роблю, іншому, аби підрозділи, яким я допомагаю два роки, не відчули жодних змін. Наразі їх шість, від рівня відділення до рівня бригади, від яких я отримую регулярні запити. І ще така ж кількість підрозділів звертається більш спорадично, коли щось потрібно.
Якщо ви точно вирішили, що готові повернутися в Україну — підготуйтеся заздалегідь, поки перебуваєте за кордоном. Наприклад, якщо ви розробник, можна підтягнути знання чи навички, завдяки яким вас наймуть у miltech-компанію. Це буде прекрасна допомога у війні, яка не скоро завершиться.
Я жодного разу не пошкодував про рішення повернутися додому. Але радити іншим щось робити чи, навпаки, не робити — не буду. Кожен має брати відповідальність за своє життя сам.
Люди повертаються в Україну навіть зараз. Я не один такий. Дуже багато знайомих волонтерів мобілізуються або переходять від «збирачів коштів» до розробників. Люди не тікають, навіть у такий складний період. І теза про те, що «всі, хто вже хотів піти, — пішли», має дуже мало спільного з реальністю. Можливо, це моя бульбашка, але я так вважаю.
Ми розуміємо, що на допомогу найхоробрішим, які пішли на початку повномасштабки, мають прийти найтехнологічніші, які мали понад два роки, щоб вчити дрони, радіозв’язок і загалом технології у війні. На зміну волонтерам, які йдуть у розробку чи мобілізуються, мають прийти нові, які будуть готові перейняти справи. І в розробці завжди бракуватиме людей. Суто software, embedded, ML — можна знайти корисні проєкти на будь-який смак. Ваші навички на жодній іншій роботі не будуть такі ефективні, як при розробці рішень, які вбивають росіян.
Читайте також: АгроТер увійшов в десятку кращих аграрних сайтів України.
Українські аграрії торік реaлізувaли менше половини врожaю пшениці – дослідження
