Львів. Невеличкий затишний генделик, обвішаний бойовими шевронами та прапорами з автографами бійців. Тут ми чекаємо на Юрія Єзерського, позивний “Черепашка”. 19-річний ветеран з Тернопільщини, який пройшов горнило війни на сході України.
Юрій Черепашка
Заходить молодий, стрункий та підтягнутий хлопець. Юрій. Знайомимось. Розповідає, що хоче відвідати цвинтар, згадати загиблих побратимів. Ліва рука в нього в рукавичці. Розповідає про бойові поранення.
Каже, що у 22-му звільнитися з армії було дуже просто, у 23-му – складніше, а зараз – й мови немає. Не хоче бути обмежено придатним, служити в ТЦК. Ліва рука майже не функціонує.
П’ємо каву. Юрій щедро присипає цукром. Розповідає, що колись давав інтерв’ю на полігоні, показує його на телефоні. У ролику – підготовка його батальйону до бойових дій. Кілька секунд Юрій жваво розповідає щось своїм побратимам.
Знову розмови про загиблих. Найважчі розмови. Згадує найдрібніші деталі загибелі побратимів…
Інтерв’ю
Про початок служби та мотивацію
Як ти потрапив до армії? Це було твоє особисте рішення, чи були якісь обставини, що вплинули на нього?
У 2021 році, у віці 18 років, мене призвали до війська на строкову службу. Але дуже скоро я зрозумів, що строкова служба — це не моє, і захотів підписати контракт. Контракт я підписав на три роки, тому що на той момент були такі умови.
Під час підписання контракту якраз почалася повномасштабна війна. Так я потрапив у бойову частину — батальйон OPFOR.
Батальйон OPFOR
- Ред. 214-й окремий штурмовий батальйон OPFOR (214 ОШБ, в/ч А4574) — військове формування Збройних сил України при Міжнародному центрі миротворчості та безпеки у Яворові. На навчаннях вони виконують роль умовного супротивника (OPFOR, від англ. opposing force). Це єдиний в Україні підрозділ із такою спеціалізацією.
Що тебе мотивувало піти на війну у такому юному віці?
На початку війни все було дуже натхненно. Вся Україна зібралася і сказала, що ми будемо захищати свою землю. Я лише з третього разу потрапив до бойової частини — чомусь мене не хотіли переводити одразу.
Чи розглядав варіант не піти на фронт, відмовитись?
Я б не сказав, що я сильно не хотів чи, навпаки, хотів йти на фронт. Просто на початку я не розумів, що і до чого, почувався розгубленим. Але згодом взяв себе в руки і вирішив йти вчитися, здобувати знання, щоб добре протистояти ворогу.
Розкажи про підготовку до бойових дій.
Про очікування та реальність
Підготовка тривала два тижні. Але я намагався зібрати всі знання та досвід, які здобув за рік попередньої служби, і використати їх у бойових умовах. Плюс я намагався вчитися після бойових виходів, замість звичайного відпочинку. Думаю, саме це додаткове навчання вже в бойових або напівбойових умовах дозволило мені пройти найгарячіші точки війни.
Які були твої очікування від служби в армії, і чи вони співпали з реальністю?
Сказав би, що війна змінюється буквально кожного місяця. Ті очікування від поля бою, що були на початку війни, не можна порівнювати з теперішніми.
Ще два роки тому ми не знали, що таке дрони і як їх використовувати. Потім почали їх впроваджувати. Хтось запропонував ідею, ми пробували, і якщо вона працювала, то починала використовуватися в підрозділі. І це все дуже швидко. Якщо ідея працює, потрібно за нею встигати.
Ще рік тому всі їздили автомобілями без РЕБів, а зараз без РЕБів автомобіль не може навіть під’їхати близько до лінії зіткнення. З’явилися РЕБи масово, з’явилося оптоволокно. І тепер РЕБ перестає бути панацеєю.
Поки що бачимо, що оптоволокно — дуже дієва та потрібна новинка: у дрона з оптоволокном завжди чітка картинка для оператора, ніяких перешкод, хороша швидкість, а тепер ще й великі відстані.
Під цю війну потрібно підлаштовуватися дуже сильно та дуже швидко.
Позивний
Звідки такий цікавий позивний?
Мені дав позивний мій командир Ест (він родом з Естонії). Він дав мені позивний, коли ми були на навчаннях, як тільки приїхали та почали знайомитися.
Я ходив у броні, з величезним рюкзаком, довгим автоматом, який розкладався. У Еста є діти, з якими він любить дивитися мультики. Одним з найулюбленіших були “Черепашки-ніндзя”.
Він сказав: “Ти мені нагадав одного з них, Донателло. Він теж розбирається в електроніці, все може зладнати”. І так він побачив це в мені.
- Ред. Донателло (Дон) — один із черепашок-ніндзя, відомий як “мозок” команди та геніальний технік. Він володіє знаннями в галузі електроніки, механіки та інших технічних наук. Донателло створив багато винаходів, які допомагають команді в боротьбі зі злом, наприклад, знаменитий “Черепахомобіль”, мотоцикл Рафаеля та інші пристрої.
Розкажи більше, звідки ти? Про рідний дім.
Розкажу небагато. Я простий, звичайний хлопець зі звичайного села в Кременецькому районі Тернопільської області. Знаю багатьох хлопців із заходу України, з малих містечок та сіл.
Вони захищають Україну на сході, незважаючи на те, що лінія фронту за тисячі кілометрів від їхнього дому. Наприклад, мені від дому до фронту близько 1000 км. Це мені не заважало поїхати захищати Батьківщину. Так само, як я захищав би її, якби наступ був з іншого боку.
Про бойовий досвід
Розкажи про свій перший бій. Що відчував?
Я б не сказав, що це був бій, радше наш перший виїзд. Місто Бахмут. Ми їхали на Volkswagen T4, білому бусі, заїжджали в місто, де вже творилося щось жахливе. У саме пекло, коротше кажучи.
Ледь дібралися до позицій у повній темряві, без приладів нічного бачення. Майже одразу пробили два колеса. Але все ж таки без втрат зробили свою справу та замінили товаришів.
Загалом, перші бої були цікавими та повчальними. У нас тоді були зовсім нерівні сили. Ми воювали з вагнерівцями, які абсолютно не жаліли своїх людей, кидали їх у штурми як “гарматне м’ясо”. А ми мусили відносно малими силами їх зупиняти. І нам це вдавалося.
Це був початок 2023 року.
У яких найгарячіших точках ти побував?
За весь 2023 рік я провоював у Бахмуті, по суті, до останнього дня оборони. Ми ледь змогли вийти. Потім практично кожен місяць відходили все далі й далі. Ми наскільки могли, настільки стримували ворога, але сили були абсолютно нерівними.
Бахмут, Торецьк та Часів Яр
Тримали околиці Бахмута чотири місяці, потім переїхали до Торецька: спочатку тримали позиції за містом, потім саме місто…
Пізніше був Часів Яр. Утримували як могли. Проте, самі знаєте, усі ці населені пункти зараз вже тримає ворог.
Яке в тебе звання?
З 2021 року, зрозуміло, я був солдатом. Солдатом я підписав і контракт. А вже після переводу до батальйону OPFOR у 2023 році мені присвоїли звання старшого солдата, нову посаду. Згодом у тому ж батальйоні OPFOR я отримав звання молодшого сержанта.
У яких підрозділах ти служив і яку роль виконував?
Мій перший підрозділ на строковій службі — це військова частина А****, батальйон матеріально-технічного забезпечення, який знаходився у Львові. Після цього я одразу потрапив у дуже сильний бойовий батальйон OPFOR, окремого спеціального призначення.
Тепер це вже штурмовий батальйон. На нього дуже багато покладали надій.
Ми, в принципі, дуже добре справлялися із завданнями, які нам ставили, тримали позиції дуже довго та якісно.
Без везіння на війні ніяк
Чи були якісь ситуації, які тобі особливо запам’яталися?
Загалом, без везіння на війні ніяк. І можу сказати відверто, мені на війні везло.
Запам’яталася одна з перших критичних ситуацій, коли мого побратима поранило. Це було 21 травня 2023 року. Місто Бахмут на той час було майже захоплене. Мені довелося його виносити до евакуації. Я зупинив машину, яка заїжджала з хлопцями.
Це був пікап з пробитими колесами. І ось так, з пораненим, на дисках ми виїжджали до евакуації. Поранення побратимів — завжди найемоційніші моменти, які запам’ятовуються найбільше.
Що відчував, коли рятував пораненого побратима?
Ніякого страху чи розгубленості, тільки бажання допомогти людині. І знання та навички першої домедичної допомоги в таких випадках реально дуже важливі.
Як важливо поводити себе на полі бою?
На мою думку, найголовніше — виконувати свою певну задачу, чітко та усіма силами. Тобто, при обороні, штурмі тощо у кожного військовослужбовця є своє призначення.
Хтось просто буде тримати автомат, хтось — медик, хтось — підносити боєприпаси, а комусь потрібно керувати боєм, бути командиром. Також швидкі правильні рішення — запорука успіху.
Про поранення та реабілітацію
Розкажи про своє поранення. Як це сталося?
Поранення відбулося 12 грудня 2023 року. Приблизно біля обіду ми зайняли позицію у будинку. Дуже символічно, що він стояв біля кладовища. Відстань між нами і ворогом сягала близько 100-150 метрів.
У будинок прилетів КАБ, який просто розвалив споруду, незважаючи на те, що вона була добре укріпленою, з потужними стінами.
Снаряд прилетів дуже великий. З побратимів, які були зі мною, неушкодженим залишився лише один. Він знаходився у підвалі. Підвал витримав удар. Усі бійці, що знаходилися в самому будинку, постраждали: двоє загинули на місці, я ж отримав серйозне поранення.
Після удару відкинуло окуляри
Після удару відкинуло мої окуляри. Я маю проблеми із зором, тому просто нічого не міг розібрати. Пізніше зрозумів, що й лице обгоріло.
Відчув сильні хрипи в собі. Зрозумів, що кашляю кров’ю. У цей час до мене підбіг мій товариш з підвалу, оцінив ситуацію та вирушив кликати на допомогу. Це, мабуть, мене й врятувало.
Потім я помітив, що ліва рука постраждала найбільше: по суті, у кисті була величезна рана. Також відчув травму ноги та плеча.
Дістав аптечку та турнікети, наклав сам собі на руку і ногу, добре затиснув. Наклав бандаж на ліву кисть. Пролежав так ще хвилин двадцять, потім зібрав останні зусилля, встав та пішов у напрямку своїх хлопців.
Мене вистачило приблизно на 50 метрів. Важливо сказати, що під ногами був лід, йти було вкрай важко. Кілька разів падав, піднімався. Коли упав востаннє без сил, просто ліг на спину. У цю ж хвилину прийшла допомога: товариш із підвалу таки привів медика з ношами.
Мене вистачило приблизно на 50 метрів
Вони вдвох поклали мене на ноші. І так вже евакуювали до автомобіля.
І тут не обійшлося без сюрпризів. Нас наздогнав ворожий FPV-дрон. Він летів просто за нами, щоб добити тих, хто вижив після КАБу. І те, що сталося пізніше, я не можу назвати щастям. Це щось більше… Дрон підлетів, сів у двох метрах від нас і не вибухнув.
Хлопці тягнули мене близько двох кілометрів. Вже звідти водій пікапом вивіз спочатку до стабілізаційного пункту, а пізніше — до Дружківки.
Відновлення
Скільки часу зайняв процес відновлення? Чи було важко проходити реабілітацію?
Відновлення проходило важко. Але шрами затягуються, тому не вважаю це проблемою. Лише функція лівої кисті абсолютно втрачена. Можна поставити імплант замість кістки, проте сухожилля відновити не вдасться. Лікувався більше року.
Чи залишається бажання повернутися на фронт зараз?
Бажання повернутися немає саме через те, що вже не можу виконувати тих завдань, які покладалися на мене раніше. Травма не дозволить мені тримати зброю.
Як ти оцінюєш підтримку держави під час лікування?
Усі операції, відновлення, реабілітацію з направленням від військової частини відбувалися безкоштовно. Тобто держава повністю оплачувала для мене лікування та відновлення.
І досі оплачує, адже проблеми від поранення час від часу виникають.
Чи вивели тебе поза штат? Що це означає для пораненого бійця?
На мій погляд, виведення поза штат бійця є правильним та логічним. Якщо пораненого бійця тримати в штаті, як бойову одиницю, він буде закріплений за певним місцем. Але ж фактично знаходитиметься на лікуванні.
Тобто хлопці будуть заміняти його, витрачаючи більше сил. Буде менше можливостей для зміни на позиціях, ротації та ін.
Звісно, для пораненого бійця виведення поза штат — це практично повна втрата фінансування, грошового забезпечення. А це, згодіться, важливий аспект життя солдата. Навіть пораненого.
Про плани на майбутнє
Які у тебе плани на майбутнє після війни? Чим ти хочеш займатися?
Для перемоги я намагався зробити все, що у моїх силах. Все, що міг. Хотів би жити своїм життям. Поки йде війна, не будую глобальних планів. Переживаю за побратимів на фронті, зв’язуюсь із ними. Вони теж весь цей час підтримують мене.
Як ти вважаєш, що потрібно зробити для того, щоб ветерани війни могли успішно адаптуватися до мирного життя?
Першочергово — це психологічна підтримка. Цього, що зараз є, не вистачає. Вважаю, що абсолютно з усіма хлопцями потрібно працювати в цьому плані.
Мало хто звертається сам, але це точно вкрай потрібно кожному.
Про перемогу
Як ти бачиш нашу майбутню перемогу? Що вона для тебе означає?
Мабуть, перемога — це виведення з нашої території абсолютно усіх військ чужих країн. Ворог залучає все більше громадян інших держав. Вважаю, що звичайне перемир’я ніколи не досягне потрібних цілей. А цілі в нас мають бути сталими — кордони 1991 року.
Що допомагає триматися у важкі моменти?
На мою думку, у важких ситуаціях потрібно чітко виконувати свої завдання, налаштуватися на результат та йти до мети. Адже все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими. Тому й критичні ситуації треба проживати і йти далі.
Що ти можеш порадити молодим людям, які зараз розглядають можливість піти на військову службу?
Молоді хлопці, вмотивовані, які вирішили воювати, — це золотий цвіт нашої нації. Я поважаю таких людей. Порадив би зайнятися бойовою підготовкою, навчанням, аби вже з певним багажем підходити до служби.
Знаємо, що ти зовсім не вживаєш алкоголь. Як вдавалося на фронті, в бойових умовах стримуватись від спокуси? Чи були ситуації на реабілітації, коли тягнуло?
З алкоголем проблем не маю. Ця тема мене не стосується взагалі. Ніколи не відчував потреби в алкоголі. Не розумію людей, які залежать від цього. Я розумію своїх побратимів, які після позицій можуть випити.
Не бачу в цьому проблем. Але сам цього не роблю та й не хочу.
Розкажи про свої нагороди. Які з них найважливіші для тебе?
За оборону Бахмута отримав Золотий Хрест. Потім відзнаку «Взірцевість у військовій службі», Хрест Хоробрих. Та, мабуть, найбільш важливим є посвідчення учасника бойових дій та нагрудний знак «Ветеран війни», який я отримав у 19 років.
19-річний ветеран з Тернопільщини. Після інтерв’ю
Вже після відключення мікрофону, позування для кількох світлин, ми вийшли на вулицю. Вирішили неспішно пройтися похмурим Львовом. Тут Черепашка розповів про свої 15 операцій, які переніс протягом року.
Про те, що купив навушники, а вони зовсім тихо грали. Думав, браковані. А лікар сказав, що це його слух втрачений майже повністю, і на відновлення потрібен час…
Хвалив тернопільських лікарів, бо ж саме вони зробили все, щоб він чув. Проте шум у вухах й досі дошкуляє. І про дідівщину на строковій службі ще перед війною розказав.
Обтирали ноги, знущалися…
Наприкінці зустрічі Черепашка витягнув з рюкзака жменю медикаментів, поспіхом запив їх “Ред Булом”. Потрібно прощатися, попереду дорога додому.
Фото з особистого архіву Юрія
Ми писали раніше: На Тернопільщині замерз відомий водоспад.
