Музей у Пирогові став майданчиком збереження традицій. Про суд за землю, боротьбу за експонати розповідає Вечірній Київ.
Про минуле, теперішнє і майбутнє Національного музею народної архітектури та побуту України розповіла генеральний директор Оксана Старак-Повякель.
Національний музей народної архітектури та побуту України в Пирогові — це не просто експозиція старовинних хат під відкритим небом, а місце, де традиції продовжують жити. На ярмарки з’їжджаються майстри не лише для того, щоб продати свої вироби (це все частіше роблять онлайн), а й щоб поспілкуватися, поділитися своїми знаннями. Музей не замикається на традиціях, а активно розвивається. При цьому він також відстоює спадщину в судах, захищаючи її від зазіхань орендарів та забудовників.
Завдяки підтримці меценатів відновлюють експонати. Тут навіть розпочато створення першої в Україні кримськотатарської експозиції, яка має відобразити культуру та побут цього народу. Вона має всі перспективи стати важливим місцем для кримськотатарського народу в очікуванні звільнення Криму від окупації.
Окрему увагу в музеї приділяють підтримці людей, які постраждали через війну. Сад пам’яті, висаджений вдовами полеглих воїнів, став частиною простору, де люди можуть знайти підтримку та зв’язок із тими, кого втратили. Музей продовжує розвиватися, знаходячи баланс між збереженням культурної спадщини та створенням можливостей для тих, хто потребує допомоги.
Про це та інше розповіла «Вечірньому Києву» керівниця музею Оксана Старак-Повякель.
Музей у Пирогові став майданчиком збереження традицій
Насамперед я хотіла, щоб ви розповіли про цю кримськотатарську експозицію — її ідею, причини створення, концепцію.
— Коли я прийшла працювати у музей, мене одразу зацікавило, чому в експозиції «Південь України» є велика порожня пляма. У нас представлені Миколаївська, Одеська, Херсонська області, а Криму — немає. Не треба було багато аналізувати, щоб зрозуміти причину. Музей створювався як скарбниця народної архітектури XVII–XIX століть. А що було в Криму в той час, окрім кримськотатарської забудови? Отож, коли у 1969 році почали формувати експозицію та збирати експонати, Крим навіть не чіпали, бо пам’ятали, що держава в особі Сталіна у 1944 році організувала депортацію всього кримськотатарського народу…
Я багато думала про це, а потім обговорила з нашими науковцями, зустрілася з Рефатом Чубаровим. Спочатку йшлося хоча б про одну садибу, але ми не могли визначитися, яку саме відтворювати, адже принцип побудови нашого музею полягає в історичній достовірності. Очевидно, що ми не можемо перевезти з Криму якийсь експонат, але можемо відтворити його за історичними чи архівними документами.
До роботи залучили українських та кримськотатарських науковців й істориків. Я хочу відзначити роботу Гульнари Абдулаєвої, яка провела ґрунтовні дослідження, а також Ельміри Аблялімової, знаної музейниці і дослідниці, яка до 2014 року директоркою Ханського палацу в Бахчисараї. Великий внесок у наш проєкт зробив Рустем Скибін. Він чудовий кераміст і художник, і завдяки його друзям, які залишилися в Криму, ми отримали точні заміри старовинного кримськотатарського будинку.
— Можете детальніше розповісти про нього?
— Це житлова садиба. Наразі не хочу розкривати всі деталі — почекаємо, коли втілимо цю ідею в життя. Окрім того, мріємо представити різні типи народної архітектури півострова: степову, гірську, прибережну, адже вони суттєво різняться архітектурними рішеннями та використанням природних матеріалів. Якщо для степової забудови характерні саман, глина, камінь, то для гірської — дерево.
Архітектор Іван Кушнір дослідив архівні матеріали й створив макет та тематико-експозиційний план для цієї експозиції, підготував креслення, за якими мають бути збудовані об’єкти.
До слова, коли створювався наш музей, його засновники — я з повагою називаю їх батьками-засновниками — враховували ландшафт і висаджували характерні для кожного регіону рослини. Тому в «Карпатах» у нас ялиці й буки, а на «Полтавщині» — яблуневі й вишневі садки.
Крим має свою характерну рослинність, дуже цікаву. Ми хочемо відтворити її на цій ділянці. Почали з тисів — вони витривалі, можуть переносити складні погодні умови, і спеку, і холод.
Тиси з’явилися по периметру кримськотатарської експозиції, і мені дуже приємно, що в цьому заході взяли участь багато киримли: Алім Галієв, заступник директора Українського інституту; Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»; Наріман Сулейманов, заступник головного прокурора Криму, наш добрий друг Ахтем Сейтаблаєв.
— Який статус матиме кримськотатарська експозиція?
— Щоб відповісти на це питання, я хочу зробити відступ у час, коли створювали музей. Як знаєте, у нас є вулиця «Село ХХ століття». Вона виникла як своєрідне протиставлення того, як убого жили в дореволюційній Росії та як все змінилося з приходом радянської влади. 25 будинків на цій вулиці не були перенесені з різних місцевостей (як усі наші інші експонати), а створені точні копії будинків з того чи іншого регіону.
Але всі, хто виріс у той час, знають, що таке житло могло бути, наприклад, у голови колгоспу, парторга чи якогось «ударника соціалістичної праці» — класичний приклад «потьомкінського села», куди водили делегації на екскурсії. Проте їхня цінність у тому, що вони заповнені автентичними тогочасними речами. Там є «стінки», трюмо, кухонні куточки, люстри, фаянсовий та фарфоровий посуд.
Саме такою буде й кримськотатарська експозиція — реконструкція будівель, які ми наповнимо автентичними речами з наших фондів. Уже знаємо, що є кримськотатарські родини, які готові подарувати нам свої колекції. Окрім того, цей проостір стане місцем, де кримці зможуть збиратися, відтворювати свої традиції та обряди.
ПРО МЕЦЕНАТІВ, МАЙСТРІВ ТА СУДИ
— Цей проєкт, мабуть, потребуватиме значних ресурсів…
— Ми оголосили збір на цей проєкт, розраховуємо на благодійників. Зараз живу тим, що шукаю меценатів і спонсорів. Є приказка, що «дурень думкою багатіє», але мені ближче твердження, що мрійники творять історію. Ми знаємо, що імперії розвалюються: Римська, Османська, Радянська… Чекаю на розпад російської. Тоді Крим буде вільним, і ми зможемо поповнити нашу колекцію оригінальною садибою з півострова.
Якби Крим не окупували в 2014 році, ми б уже давно створили кримськотатарську експозицію, щоб гості музею могли побачити всі етнографічні регіони нашої країни.
У майбутньому я хотіла б, щоб у нас з’явилися зразки житла, характерні для гагаузів, румунів, німецьких колоністів, яких було чимало на півдні України. Наш музей має представляти всю Україну, щоб людина, яка приїхала з Англії, США чи Бразилії, могла побачити її різноманіття, усе багатство народної архітектури.
— Чимало ваших експонатів є пам’ятками архітектури, які потребують особливої реставрації. Де ви знаходите на це кошти, матеріали, майстрів?
— У різних частинах музею ви можете побачити, що зараз триває перекриття хат. Майстрів для цього спеціально наймаємо, на жаль, через брак коштів ми не можемо мати своїх. Зараз хлопці завершують заміну стріхи на клуні, що розташована поруч із зоною Полісся.
Вартість такого перекриття — 500–600 тисяч гривень, включаючи роботу й матеріали. Як розумієте, ми не можемо покласти там металочерепицю, а солома має свій визначений термін використання. Та ще й дістати її досить непросто, бо Європа викуповує практично весь матеріал, який заготовляють на Одещині — екологічно чисті матеріали дуже цінуються.
Зараз у нас засіяні два лани житом, щоб мати свою житню солому. Думаємо, як зібрати її так, щоб не пошкодити стебло. Комбайн для цього не підходить — ламає стебло, торік мали невдалий досвід. Тепер міркуємо, що робити.
(У цій частині інтерв’ю ми сміємося з пані Старак про жнива і панщину, але в якийсь момент вона з сумом зауважує, що зарплати у них скромні, і кожен й таквикладається значно більше, ніж прописано у посадових інструкціях.)
— Музею допомагають меценати?
— На такий величезний скансен держава виділяє копійчані кошти, на реставрацію — практично нічого. І це не лише питання війни — так було багато років поспіль.
Багато з того, що у нас відновлено і реконструйовано, зроблено за кошти меценатів. Наприклад, біля майбутньої кримськотатарської експозиції є відновлений вітряк початку XX століття. Його історія захоплююча і трагічна. У 1972 році його привіз із села Олександрівка Херсонської області відомий український архітектор Леонід Прибєга. Але тоді млин не зібрали, а деталі склали на купу і… забули, аж поки дерев’яні елементи не згнили, а каміння поросло хащами.
Ціле щастя, що свого часу Леонід Володимирович зробив креслення, які збереглися у його майстерні. Саме за ними архітектор Олег Волосовський, майстерня Loft Buro, відтворив ескіз, а компанія МХП профінансувала реставрацію. Я дуже вдячна директору Юрію Косюку за те, що ми сьогодні маємо цей чудовий експонат.
Він для мене особливо цінний тим, що з ним пов’язана майже містична історія. Коли взялися його відновлювати, село Олександрівка було окупованим. А коли відкривали, ця частина Херсонщини вже була звільнена. І я так само свято вірю в те, що коли ми створимо кримськотатарську експозицію, Крим буде вільний…
Як жінка, я звертаю увагу на містичні речі. Наприклад, важко пояснити, чому при створенні музею частина, яка мала демонструвати південь України, а також Донеччину і Луганщину, була занедбана. Хати, перевезені з тих регіонів, склали на купу, абияк накрили і забули про них… Вони просто згнили, бо їх навіть не внесли у фонди.
Разом із тим маємо один дуже цікавий експонат — будинок із села Котельва з Полтавщини, який дивом зберігся, бо його складували не на вулиці, а в клуні. Там бракує деяких елементів, але все-таки ми зможемо відновити цю хату.
Окрім того, у фондах маємо кахляну піч із того ж села, яку колись привіз наш співробітник, вчений-етнограф Олексій Доля, на жаль, нині вже покійний. Тож маємо плани відновити цей будинок і розмістити його на землі, яку вдалося повернути.
— Музей і зараз судиться з орендарями?
— Орендарі зайшли до нас приблизно в середині 90-х. Відтоді їх намагалися виселити, суди тривають роками. Хоча зараз маємо певні зрушення: прокуратура і міста Києва, і Офіс Генерального прокурора постійно відстоюють наші інтереси.
Нам важливі не тільки земля, а й краєвиди довкола музею, які мають мати охоронний статус.
До речі, маємо гарний приклад того, як вдалося розірвати договір та виселити орендаря — ми відкрили оновлений шинок із села Бабанка на Черкащині.
Історія з ним тягнеться ще з 1998 року. Будинок — пам’ятка, яку здали в оренду для «використання за цільовим призначенням». За документами орендар не мав права змінювати експозицію, але у 2003 році спробував перепідписати договір оренди на 30 років і перетворив його на пункт громадського харчування зі страшною антисанітарією — таку собі забігайлівку найдешевшого пошибу із самогоном…
А тепер наші відвідувачі матимуть змогу зануритися в атмосферу українського побуту 19 століття. У шинку зупинялися мандрівники не лише щоб перекусити, а й щоб переночувати. Особливу увагу під час реставрації приділили відтворенню інтер’єру: було відтворено автентичне розташування лав, столів і печі, а також представлено предмети побуту тієї епохи.
ПРО ІНКЛЮЗИВНІСТЬ ТА ПАМ’ЯТЬ
— Зараз дуже багато говорять про інклюзивність. Ви теж працюєте в цьому напрямку, адаптуючи музейний простір?
— Безперечно, ця тема не просто актуальна — вона стала нашою реальністю, нашою відповідальністю. Якщо раніше інклюзія стосувалася певного відсотка людей, які мали обмежені можливості через стан здоров’я, то зараз, коли війна призвела до такої кількості поранених, людей із травмами, це не просто важливо — це необхідність. Ми стараємося враховувати ці моменти скрізь, де дозволяють ресурси. Вхідну групу вже облаштували так, щоб людині на візку було зручно: зручний під’їзд, можливість безперешкодно спуститися, доступ до туалетів.
Окрема складність — хати. Ми не можемо змінювати їх конструкцію, адже це автентичні історичні пам’ятки. Але там, де рівень дозволяє, ми організовуємо підйом, допомагаємо потрапити всередину. Це постійний пошук балансу між збереженням культурної спадщини і створенням простору, де кожен відвідувач може почуватися комфортно.
— Чи є ще якісь ініціативи, що сприяють доступності?
— Так, ми активно працюємо над новою музейною навігацією, що враховує потреби людей з вадами зору. Зараз розробляємо систему вказівників зі шрифтом Брайля, щоб кожен міг відчути, що тут поруч, прочитати інформацію про експонати.
До речі, мене дуже надихнув підхід Ольги Богомолець. У своєму замку вона, маючи власну колекцію, дозволяє відвідувачам з порушенням зору торкатися предметів, відчувати фактуру рушника, рубеля, качалки. Це неймовірний досвід, який відкриває історію через дотик. У нашому випадку, де експонати є частиною Державного музейного фонду, ми не маємо права на такі експерименти з автентичними речами, але шукаємо шляхи для адаптації простору так, щоб люди могли відчути історію без бар’єрів.
До речі, мені подобається вивчення історії через…спорт. У 2018 році ми започаткували проєкт «Пізнай культуру через спорт». У нас проходять забіги, змагання зі спортивного орієнтування, квести. Люди рухаються, шукають предмети, вивчають простір. Це це не просто пробігти від точки А до точки Б — це можливість усвідомлено побачити музей, відчути його крізь динаміку, зрозуміти, як відрізняється Полісся від Карпат. Завжди радію, коли бачу, що люди після пробіжок залишаються, просять екскурсії. Вони відкривають для себе Україну не сухо, не формально, а через реальний досвід.
— Війна принесла багато болю. Як музей допомагає тим, хто постраждав?
— Ми вирішили, що музей має бути не просто місцем історії, а простором для психологічної реабілітації. Військовослужбовці, їхні сім’ї, переселенці, вдови — у нас вони знаходять підтримку. Тут проводяться фотосесії, наприклад, проєкт Каті Карпенко, яка фіксує образи жінок-військових. Це не просто фотографії — це історії, це голоси, це сила.
Дуже важлива для нас ініціатива — Сад пам’яті. Його створили вдови загиблих воїнів — не просто меморіал, а місце життя і зустрічей. Вони не здалися болю, вони прийшли, висадили клумби, облаштували простір власноруч. Ольга Журба розповідала мені, що перед тим, як закласти сад, вона їздила на Південь, туди, де загинув її чоловік. І там Ольга «просила» свого Ромка, щоб у них все вдалося. Коли я чую такі історії, то це справжнє потрясіння, до мурашок по тілу. Це розуміння того, що пам’ять — це не тільки камінь і написи, а живі емоції, спільна праця, місце для зустрічей і розмов.
— Як ви бачите роль етнографічного музею в сучасному культурному просторі?
— Музей — це не конкуренція фестивалям чи ярмаркам. Ми не змагаємося за увагу, ми зберігаємо традицію. Так, сьогодні народні майстри мають більше можливостей для самовираження, і це прекрасно! Чим більше буде різних фестивалів, тим краще. Але музей — це серце культури, місце, де історія продовжує жити. Тут зустрічаються науковці, тут працюють ентузіасти, тут народжуються ідеї. Я взагалі розглядаю музей як місіонерський простір. Ми маємо надихати, навчати, нести традицію у світ.
— Відвідувачі змінюються після знайомства з музеєм?
— Не раз чула, що після відвідування музею молодь тягнеться нарешті прочитати «Кайдашеву сім’ю», «Енеїду», бо тепер розуміють, про що йдеться. Вони бачать експонати, відчувають атмосферу, і текст оживає. Ще одна важлива річ — мова. Для мене слова, такі як плахта, качалка, рубель, очіпок, — знайомі з дитинства. Але сьогоднішня молодь знає слово «гаджет», знає міжнародні терміни, але рідну лексику сприймає як щось чуже. І в цьому теж наша місія — повернути не просто слова, а показати, яким колись було життя українців.
Я мистецтвознавець, закінчила Київський державний художній інститут. Для мене важливо продовжити справу тих, хто створював цей музей. Я низько вклоняюся тим, хто започаткував цей простір: Світлані Щербань, Лідії Орел, Сергію Верговському, Раїсі Свириді, Марії Зяблюк. Це люди, які мріяли, створювали і будували. І сьогодні ми продовжуємо їхню справу, втілюємо те, що вони задумали. Це історія, яка передається від покоління до покоління, щоб ми завжди пам’ятали, хто ми і якого ми роду, якого народу сини.
Ми писали також: Музейна феєрія Києва на честь Міжнародного дня музеїв.
