Ярослав Кендзьор згадав відновлення Незалежності України. 24 серпня 1991 року після тривалих дискусій о 18:00 на електронному табло у залі засідань Верховної Ради з’явився напис — 346 голосів “ЗА”. Ця мить змінила статус України. З радянської вона стала незалежною державою. Цей історичний момент відзняв на відеокамеру Ярослав Кендзьор. Колишній дисидент, народний депутат України шести скликань зафіксував на відеоплівку найважливіші події новітньої історії України. Про це пише Локальна Історія.
Перша касета
— Коли я тримав відеокамеру в руках 24 серпня 1991 року я усвідомлював і радів, що мить народження омріяної незалежної України зафіксована, і стає історичним документом, унікальною цінністю для майбутніх поколінь українців та всього цивілізованого світу.
Упродовж десятиліть Ярослав Кендзьор документував найважливіші події, пов’язані з формуванням новітньої держави — творення громадських і політичних організацій, таких як Народний Рух України, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, товариство “Меморіал”, Українська Гельсінська спілки та товариство політв’язнів. Його об’єктив також зафіксував масові демонстрації у Львові та Києві і найважливіші події у Верховній Раді – ухвалення Декларації про державний суверенітет, проголошення незалежності України й ухвалення Конституції.
Ярослав Кендзьор згадав відновлення Незалежності
Найціннішими у своєму архіві Ярослав Кендзьор вважає інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем, Дмитром Павличком, Леонідом Кравчуком, Левком Лук’яненком, Іваном Драчем, Ігорем Калинцем, Степаном Хмарою і десятками інших відомими особистостями, які творили українську історію. Саме інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем, записане 16 жовтня 1988 року на відеокасету, започаткувало архів Ярослава Кендзьора.
— До цього інтерв’ю підштовхнуло КДБ. У Києві на одну з поважних американських газет працювала журналістка Марта Коломієць. Перед поверненням у США вона записала розмову з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. У Борисполі під час огляду речей чекісти вилучили цю відеокасету. Після чого у Львові КДБ, партійні органи та преса розпочали пропагандистську кампанію проти В’ячеслава і Михайла.
Ярослав Кендзьор запропонував повторно записати інтерв’ю на свою відеокамеру, якою він користувався як працівник пресслужби Української Гельсінської спілки.
— Я запропонував В’ячеславу і Михайлові непомітно виїхати до села Солонка у хату моїх батьків, щоб спокійно відновити викрадене чекістами інтерв’ю. Так ми і зробили. Людей цікавить, як у мене з’явилася відеокамера, адже коштує вона поважних грошей. До України часто навідувався професор із США Тарас Гунчак. Бував він і у Львові, у нашому товаристві. Знаючи, що ми готуємо установчі збори Української Гельсінської спілки, він привіз для пресової служби УГС відеокамеру “Panasonic – 7”.
Зламана “залізна завіса”
Із Михайлом Горинем і В’ячеславом Чорноволом Ярослав Кензьор познайомився будучи ще студентом факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка у 1963 році. Студентське життя, яке припало на час завершення Хрущовської відлиги, особливо запам’яталося.
— Ми п’яніли від часткової свободи. Студентські вечори, поезія Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Івана Драча, знайомство з творами плеяди Розстріляного Відродження. Здавалося, так буде завжди. Але з приходом Леоніда Брежнєва все враз змінилося. У серпні 1965 року влада повальними обшуками й арештами вирішила припинити цей вбивчий для неї процес вільнодумства і національного прозріння.
Мордовські концтабори поповнилися когортою новітніх політв’язнів. Після чекістських погромів серпня 1965 року В’ячеслав Чорновіл зібрав матеріали про засуджених, які сформували два збірники: “Лихо з розуму” і “Правосуддя чи рецидиви терору?”. Ці книги вийшли окремими виданнями спочатку у Лондоні, згодом у США у видавництві “Смолоскип”. Такого”зухвальства” радянська влада Чорноволу не пробачила, у 1967-му його засудили до трьох років таборів.
— Чорновіл не був би Чорноволом, якби, повертаючись із ув’язнення, не привіз задум, здавалось би нездійснений — формування і визнання на Заході повноцінного журналу “Український вісник”, в якому мали бути рубрики — інформація, публіцистика, документи заяви, які надсилали до органів радянської влади про різні порушення законів, заборонена поезія і публіцистика в’язнів, яку вдавалося вивезти із таборів через родичів, котрі приїжджали на побачення.
Відтак на початку 1970-х у батьківській хаті Кендзьора у Солонці на Львівщині почали творити самвидав “Український вісник”. До створення журналу долучили також Атену Пашко, дружину В’ячеслава Чорновола, його сестру Валентину і Михайла Косіва.
— Усі “Вісники” я фотографував на мікроплівку і через редактора журналу “Дукля” Павла Мурашка та студентки Ганни Коцурової сторінки журналу добиралися до Братислави, а звідти до Балтимора у руки власника видавництва “Смолоскип” Осипа Зінкевича. Видрукований “Вісник” негайно потрапляв на Радіо Свободу. Потім перекладався англійською, французькою, іспанською мовами. Вн гуртував та інформував сотні мільйонів людей на Землі про Україну і деспотизм радянської влади. Отак зреалізована ідея “Українського вісника”, батьком якої був В’ячеслав Чорновіл, зламала “залізну завісу”, вибудовану Москвою, і світ заговорив про Україну.
Загальнонаціональний архів
У День Соборності України 22 січня 1989 року Ярослав Кендзьор знімав молебень УГКЦ на подвір’ї собору Святого Юра у Львові. За урочистим богослужіння слідкували співробітники КДБ, журналіст їх одразу помітив, вони єдині були в шапках. Попри це йому вдалося передати касету знайомій, а сам робив вигляд, що знімає далі.
— Дочекавшись кінця служби, я одягнув сумку з камерою на плече, вийшов із храму на пішохідний перехід та помітив чорну “Волгу”. Як тільки загорілось зелене світло, до мене вмить підбігли п’ятеро чоловіків і силою хотіли впихнути до машини. Один із чекістів, кваплячись, обірвав із мого плеча сумку з камерою, закинув її в машину, і метнув далі по вулиці. Та мені все ж вдалося затримати обох КДБістів, яких я схопив за комір. Ще довго я не міг розімкнути пальців рук від емоцій.
Хто зна, чи відзянв би згодом Ярослав Кендзьор ухвалення Акту незалежності України, якби втратив тоді відеокамеру. На щастя, люди підняли бунт, приїхала міліція. Камеру цілу і неушкоджену таки повернули її власнику.
Про власний відеоархів Кендзьор замислився лише у 1990-му, коли став народним депутатом. Тоді на львівському телебаченні започаткував програму “Парламентські пристрасті”. Нині його архів налічує 754 відеокасети.
— Усі 754 касети я розклав у себе в квартирі на підлозі за роками. Кожну з них записав за номером і змістом у себе в блокноті. Коли зараз переглядаю свої касети, я дивуюсь як зміг відзняти стільки матеріалів, що мав стільки терпіння, впертості, впевненості і часу.
Ярослав Кендзьор планує завершити оцифрування відеоматеріалів та передати їх на зберігання до архіву.
— Ця багатюща збірка відеодокументів про відновлення нашої державності вже не тільки моя цінність, а й цінність загальнонаціональна. Якби мені потрібно було показати як відроджувалась українська держава, я б зробив 10-хвилинну нарізку відео із трьох найважливіших моментів: як 16 липня 1990-го ухвалювали Декларацію про державний суверенітет України, миті проголошення державної незалежності України та фрагмент відео із “Конституційної ночі”, коли ухвалювали ХХ статтю Конституції, що визначає символіку української держави: прапор, герб і гімн.
Ми писали також: Незламна Україна відзначає День Незалежності.
