Поки по телевізору бадьоро рапортують про «зростання» та «адаптацію», найбільші металурги країни готують колективний лист нагору. Суть проста: дайте грошей. Багато. 140-150 млрд рублів. Інакше важко.
Пише блогер Роман Цимбалюк.
Що сталося? Все одразу.
Попит падає.
Продажі в будівництві та машинобудуванні просіли.
Кредити під такий відсоток, що простіше не брати.
Логістика дорога.
Інвестпрограми гальмуються.
І головне — працювати нема кому.
Людей нема. Частина виїхала, частина мобілізована. Частина вже «виконала обов’язок» і поповнила кадровий голод під Куп’янськом та в інших українських містах. Ці більше ніколи не повернуться до домнів та печей – їх там уже «заварять у цинк». Сталь варити нема кому.
Ще недавно металурги вважалися стовпами економіки, експортною гордістю та донорами бюджету. Тепер вони самі просять підтримки у держави, яка забрала у них людей, ринки та доступ до дешевих грошей.
Сарказм ситуації у тому, що метал – це кров промисловості. Якщо сталеливарники починають просити рятувальний круг, значить тоне вже не окрема галузь — тоне сама модель.
Але по телевізору все стабільно.
Економіка “перебудувалася”.
Імпортозаміщення йде.
Зростання є лише у звітах.
А на землі:
Людей нема.
Грошей немає.
Продажів немає.
Є лише черговий запит на бюджетний допінг.
Нове лихо російської економіки? Ні. Просто чергова стадія заперечення.


















