Україна тривалий час не мала єдиного державного простору для вшанування творців своєї незалежності. Багато з них загинули або знайшли останній спочинок на чужині, залишаючись об’єктами запеклих історичних суперечок. Проте під час повномасштабної війни розмова про створення Національного Пантеону нарешті перейшла в практичну площину.
Символічним кроком на цьому шляху стало повернення в Україну праху полковника Андрія Мельника — голови ОУН, військового та державного діяча, який десятиліттями був похований у Люксембурзі. Разом із ним на рідну землю повернулася і його дружина Софія.
Про залаштунки цієї історичної події, розвінчання радянських міфів, постать Євгена Коновальця та сучасну місію ОУН в інтерв’ю журналістці Олені Петришин (Вечірній Київ) розповів Богдан Червак — голова Організації українських націоналістів, публіцист та дослідник визвольного руху.
Пробудження пам’яті та знайомство з еміграцією
— Пане Богдане, ви належите до покоління, яке формувалося ще в радянській Україні, де Мазепу називали зрадником, а про ОУН говорили мовою пропаганди. Коли для вас почалося відкриття забороненої історії?
— Моя національна свідомість почала радикально змінюватися наприкінці 1980-х років. Незалежної України ще не було, але на Галичині вже відбувалися процеси національного відродження.
Безпосередньо з ідеями ОУН я познайомився через літературу, яку привозили представники української діаспори. Частину цих видань друкували в Литві та інших країнах Балтії. Але ґрунт у мене вже був підготовлений — я виріс у родині, де батько завжди говорив, що Мазепа — герой, і розповідав про Євгена Коновальця та Симона Петлюру.
А вже на початку 90-х до Львова приїхав останній президент УНР в екзилі та голова ОУН Микола Плав’юк. Ми познайомилися особисто, довго говорили про майбутнє України, і він запропонував мені вступити до Організації українських націоналістів.
Богдан Червак: «Я погодився одразу. Для мене це не було входженням у щось чуже. Я вже розумів, за що боролися ці люди, і що їхня справа не завершилася з проголошенням незалежності. Це було питання відповідальності за те, якою буде Україна далі».
— Ви родом із Дрогобиччини — краю, де народився і полковник Андрій Мельник. Як для вас поєднуються локальне коріння та загальноукраїнська справа?
— Я ніколи не вважав себе виключно галичанином чи киянином — передусім я українець. Я ніколи не сприймав ні Мельника, ні Коновальця як діячів регіонального масштабу. Вони — постаті загальноукраїнські.
Саме тому я свого часу гостро виступав проти спроб перепоховати Євгена Коновальця десь на Прикарпатті у чиємусь виборчому окрузі. Це неприпустимо. Коновалець належить усій Україні, і його місце — у столиці.
Місія ОУН у XXI столітті та уроки війни
— ОУН створювалася для боротьби за державу, якої тоді не існувало. Сьогодні ми маємо суверенну Україну, яка знову воює з тим самим імперським ворогом. У чому полягає місія ОУН у XXI столітті?
— У 1929 році установчий Конгрес ОУН у Відні визначив дві засадничі ідеї:
Україна має здобути й захистити незалежність силою.
Незалежна Україна має бути національною за формою, духом і змістом.
Сьогодні ці позиції актуальні як ніколи. Ми побачили, що дипломатія діє лише тоді, коли спирається на сильну армію. А держава здатна вистояти, лише якщо мова, культура й національна пам’ять не вважаються другорядними. Велика війна показала: люди беруть зброю до рук не заради фінансової системи, а захищаючи своє право жити у власній країні.
Сучасна місія ОУН — не жити минулим, а наповнити нашу незалежність реальним українським змістом, захищаючи її на фронті.
— Чи змінила велика війна ставлення суспільства до ОУН та УПА?
— Безумовно. Нація, яка бореться за існування, шукає моральну опору у минулому. Мене тішить, що про ОУН та УПА дедалі рідше говорять радянськими штампами. Сьогодні аналізують конкретні рішення, суперечності й складні сторінки.
Під час перепоховання полковника Андрія Мельника я зустрів свого побратима — командира роти УВО ім. Євгена Коновальця. Він прийшов на церемонію пішки. На моє питання «чому?» він відповів: «Ця подія для мене настільки важлива, що я вирішив прийти до полковника пішки. Як офіцер до офіцера. Щоб віддати йому шану». Для сучасних військових це вже не підручник, це — відчуття тяглості боротьби.
Залаштунки повернення полковника Мельника
— Ви безпосередньо працювали над перепохованням полковника Мельника та його дружини. Який епізод став для вас найсильнішим особисто?
— Перепоховання такого масштабу могло відбутися лише за участі держави. Пригадую одну з нарад в Офісі Президента. Коли ухвалювали фінальне рішення, очільник ГУР Кирило Буданов не запитав, хто «за». Він поставив питання інакше: «А є хтось проти?». Заперечень не було.
А найзворушливіший момент стався в Люксембурзі. Ми детально вивчили документи про його поховання у 1964 році й повністю відтворили ту церемонію: звучали ті самі пісні, на домовину поклали бойовий прапор ОУН. Але була одна головна відмінність — тоді його везли ховати в чужу землю, а тепер ми забирали його додому.
— На церемонії прощання у Патріаршому соборі відчувався не лише сум, а й якесь полегшення, навіть радість…
— Так, прикордонники на кордоні дуже правильно зауважили, що це подія повернення, тому має звучати марш Збройних сил України «Зродились ми великої години».
Домовини зустрічали бійці Карпатської Січі. Це неймовірна історична спіраль: у 1939 році саме Андрій Мельник відправляв членів ОУН створювати Карпатську Січ на Закарпатті, а тепер, майже століття потому, сучасні карпатські січовики у лавах ЗСУ віддавали честь своєму Полковникові. На наших очах нарешті формується державна культура повернення власних героїв.
Мельник у тіні Бандери та розвінчання міфів РФ
— У суспільній свідомості Андрій Мельник часто залишається «другим після Бандери». Чому склалася така асиметрія в пам’яті?
— Це правда, нам не вдалося раніше належно повернути цю постать у масову свідомість. Але варто зважати й на силу радянської, а тепер московської пропаганди. Мельника десятиліттями намагалися таврувати як «колаборанта». Коли я просив критиків назвати конкретні історичні факти чи документи — у відповідь чув лише штампи.
Подібний шлях ми проходили з Оленою Телігою в Бабиному Яру. Її теж намагалися дискредитувати, але час усе розставив на місця. Телігу, як і Мельника, знищували й переслідували німці за одну єдину річ — за боротьбу за самостійну Україну.
— Чи був розкол ОУН 1940 року на «мельниківців» та «бандерівців» історично неминучим?
— Це питання дуже боліло самому Андрію Мельнику. Мій висновок простий: будь-який розкол послаблює українську справу. Якщо Москві вдасться пересварити нас сьогодні всередині країни, ми можемо програти війну навіть без поразок на фронті.
Мало хто знає, але коли революційний трибунал ОУН(б) виніс Степанові Бандері смертний вирок за порушення дисципліни, остаточне рішення мав затвердити саме Андрій Мельник. Він цього не зробив, бо вважав, що українці не мають права проливати кров один одного перед обличчям тотальних зовнішніх загроз.
| Постаті визвольного руху | Історична роль у розколі | Сучасний контекст |
| Євген Коновалець | Засновник ОУН, який зумів об’єднати різні середовища. | Беззаперечний авторитет для всіх фракцій, символ соборності й єдності. |
| Андрій Мельник | Очолив ОУН після вбивства Коновальця, прихильник системного державного підходу. | Повернутий в Україну у 2026 році, уособлює тяглість державної еміграції та дипломатії. |
| Степан Бандера | Очолив радикальне крило ОУН(р), що зробило ставку на революційні методи боротьби. | Став головним символом українського спротиву в масовій культурі та мішенню пропаганди РФ. |
— Чи існує це протистояння між мельниківцями й бандерівцями сьогодні?
— Ні, ґрунту для конфліктів у незалежній Україні немає. Сьогодні діють дві організації під назвою ОУН (одну очолюю я, іншу — Олег Медуниця). Жодних світоглядних чи ідеологічних розбіжностей між нами немає, ми спільно працюємо на перемогу і допомогу фронту. Після війни, я думаю, ми серйозно повернемося до питання відновлення тієї єдиної ОУН, яку створив Коновалець.
Чому радянським спецслужбам не вдалося ліквідувати Мельника?
— Москва послідовно вбивала українських лідерів: Петлюру, Коновальця, згодом Бандеру. Чому Андрій Мельник зміг дожити до старості й померти своєю смертю?
— Раніше це було загадкою, але Служба зовнішньої розвідки України розсекретила документи, які дають чітку відповідь. Одразу після вбивства Коновальця у Роттердамі Павло Судоплатов написав до Москви записку про необхідність ліквідації Мельника.
У 1944 році НКВД відрядило до Берліна спеціальну терористичну групу з підробленими документами та грошима для його вбивства. Звіти цієї групи збереглися: спецоперація провалилася, тому що Мельник, навчений гірким досвідом загибелі Коновальця, надзвичайно суворо ставився до безпеки. Він не зустрічався з невідомими особами, а підібратися до нього через близьке оточення агенти не змогли. Свою роль відіграла і влада Люксембургу, яка офіційно оберігала полковника від радянських провокацій. Його хотіли вбити, але просто не змогли.
Яким має бути Національний Пантеон?
— Зараз активно обговорюють концепцію Пантеону визначних українців. Яким ви бачите цей простір?
— Пантеон великих українців — це не кладовище у звичному розумінні. У нас тисячі видатних діячів, і збирати всіх в одному місці немає потреби.
Богдан Червак: «Пантеон має бути передусім архітектурним і духовним символом тяглості нашої державності. Це простір для тих постатей, які повертаються додому після століть вимушеного вигнання. Мають бути суворі критерії: розгляд кандидатур лише через певний час після смерті, коли вщухнуть політичні симпатії, а залишиться лише історія».
Повернення Андрія Мельника — це лише початок великого процесу. Наступним кроком має стати повернення праху Євгена Коновальця. Ми маємо зафіксувати у камені та пам’яті головне: українська держава постала не на порожньому місці, за неї заплачено колосальну ціну багатьма поколіннями, і сьогодні ми зобов’язані довести цю боротьбу до переможного фіналу.
