У селі Лішня Кременецького району, що на Тернопільщині, планують збудувати Всеукраїнський меморіал пам’яті на честь загиблих в російсько-українській війні бійців. 24-25 липня 2024 року під час Всеукраїнської прощі родин загиблих воїнів закладуть наріжний камінь меморіалу. Про ідею проєкту та його втілення Суспільному розповів священник Православної церкви України, настоятель храму-пантеону святої праведної Анни, отець Андрій Любунь.
Історія цього меморіального місця розпочалася у 2014 році. Як у вас виникла ідея створити таку пам’ятку на території Кременецького району?
– Я залив фундамент під капличку і поїхав на фронт, почалася війна і коли я приїхав вже з фронту, тоді я вже знав, що я хочу робити. Тоді збудував цю каплицю. Це українська каплиця, пантеон, як ми тоді назвали святої праведної Анни. Я хотів розміщувати плити з іменами загиблих, щоб не було плутанини в тих прізвищах, тоді вирішилося робити ці гранітні плити по областях.
А чому саме гранітна плита з переліком імен?
– Тому що ми хотіли зробити так, як в церкві. Є записки за здоров’я і за упокій. Це оці записки новітніх героїв. Також і дати, тому що вони мають психологічний вплив на людей. Людина, коли бачить дати народження, вона розуміє, що це цвіт нації, це молоді люди, які ще не були одружені, це майбутнє цієї держави, генофонд, а її вже немає. Коли будуть відвідувати цей храм, будуть бачити ці плити, тоді прийде розуміння, якою ціною ми здобули Україну.
З часом невелика каплиця перетворилася на повноцінний храм.
30 грудня 2023 року Блаженнійший митрополити Епіфаній освятив вже повноцінний храм. Ми думали, що ми продовжимо ці гранітні плити розміщувати на стінах храму, але на превеликий жаль ми зрозуміли, що втрати величезні і не вистачить навіть цього храму, щоб вмістити всі ці плити. Ми зрозуміли, що храм буде для молитви, а поряд треба робити всеукраїнський меморіал пам’яті “Пам’ять жива”, щоб розмістити всі ці плити з кожної області України.
Зараз у розробці проєкт меморіального комплексу, про який ви кажете. Є вже візуалізація цього проєкту. Розкажіть докладніше про його ідею і про його суть.
– Перше, що ми хотіли, — це, щоб були всі області України представлені, але це величезна кількість людей, які загинули в цій війні і, на жаль, далі гинуть. Тому ми думали спочатку робити це в електронному варіанті. Але знову ж таки багато хто з родин загиблих, хотів бачити все це наочно. Є батьки, які старші за віком. Вони все рівно хотіли, щоб були ці плити. І я зрозумів, що перше джерело — ці плити, вони мають бути. Я неодноразово під час богослужіння або коли паломники родинами приїжджають, бачив, як батьки просто стають на коліна перед тими плитами і гладять ці букви. І вони уявляють, що вони якимось чином духовно торкаються своїх близьких. Якщо ми маємо перевірені прізвища, імена і дати, ми розміщуємо на плитах. Те, що ми не можемо перевірити або немає по цій людині даних, ми залишаємо її в електронному варіанті. На даний момент ми працюємо над тим, щоби втілити це все в життя. Першим ділом треба зробити деталізований план, будівельний план.
Чому саме коло вибрано, як символ, в цьому проєкті?
– Безкінечність. У Бога немає мертвих. Бог є. Він Бог живих. Вони є з нами. Я від багатьох військових чую, що ніхто з їхніх побратимів насправді не загинув. Вони постійно відчувають їхню присутність під час важких боїв. Тобто Бог не має ні початку, ні кінця. І от, власне, це коло, яке буде нагадувати цю безкінечність божественну. Воно буде представляти, що ми разом з ними.
Яким чином ви збираєте інформацію, щоб наповнювати пантеон і майбутній меморіальний комплекс, який плануєте створити на території цього місця?
– Наприклад, я звертаюся до родин загиблих. От по одному району в мене не було даних, бо було багато неточностей. Я попросив дружину загиблого, вона пішла, там були розміщені борди на території громади, вона пофотографувала ті борди і ми склали список. Наприклад, зголошується батьки, звертаються до органів місцевої влади, ті їм дають дані, потім вони між собою контактують, звіряють ці дані. І ми коли погоджуємо повністю список, тоді вже набиваємо на плити. На жаль, я чую, що зараз таким не треба займатися. Це, мовляв, не на часі, зараз головне війна. Перемогти і допомагати треба фронту всіляко, але я знаю, як було в 2016 році після Мінських домовленостей. Українці забули, що в нас війна. Всі скажуть, що треба відбудовувати країну, вона буде в дуже важких умовах і тому треба буде всі кошти та всі зусилля кидати на розбудову України, піднімати цю країну. Я думаю, що буде тоді не до цього. Ми бачимо багато бордів по громадах, ми бачимо багато пам’ятних знаків в містах. Але з часом, коли ці борди вицвітуть, вигорять, багато хто з батьків відійде в кращий світ, вони вже не будуть мати змоги і зусиль цим займатися, а чиновник скаже: “А в нас немає в громаді коштів, щоб ці борди поновити”. От я говорив з родинами з Рівного. Площа перед кінотеатром “Україна” заставлена бордами, людей додається, а вже нема де ставити. І ви скажіть мені, будь ласка, закінчиться війна, люди захочуть піти в кінотеатр, відпочити на центральній площі, з’їсти морозива, вони захочуть бачити ліс портретів?
Тобто ми зараз говоримо саме про естетику і про меморіалізацію в певних відведених місцях, де людям буде зручно і прийти, і побути, й подумати. А чи представляли десь ви вже цей свій проєкт, чи хтось його затверджував, чи були якісь обговорення? Як цей механізм взагалі відбувається, чи відбувся він?
– Так, найперше, ми представили цей проєкт родинам загиблих захисників. Родини схвально зреагували, бо вони готові все зробити для того, щоб про їхніх близьких не забули. І багато хто з родин є жертводавцями цього місця. Ми представили це разом з родинами в Міністерстві ветеранів, також були представники Мінкульту присутні, вони також оглянули це. Були певні зауваження. Зараз дуже активно в соцмережах і на телебаченні розказують про кладовище, яке має бути, про Пантеон Героїв в Києві. Я не можу пояснити чиновникам, що кладовище — це є місце поховання. А Пантеон пам’яті, що з іменами загиблих, до поховання ніякого стосунку немає. Ми робимо це, щоби ніхто з солдатів не був забутий, щоб ім’я кожного військового було запам’ятоване. Це наша, скажімо так, дяка їм за те, що вони віддали своє життя. Ми маємо приклад страшний Другої світової війни, коли радянська влада посилала мільйонами людей на знищення. І ми до цих пір знаходимо їхні рештки, ми не знаємо точною кількості загиблих.
А що передбачає меморіальний комплекс в стосунку до безвісти зниклих людей, а також до громадян інших країн, які воюють за незалежність України?
– Розумію, що багатьох ми не знайдемо, тому хочемо зробити такий пам’ятник, де не буде прізвищ, не буде імен, не буде ніякої інформації стосовно людей. Але коли приїде близька людина, яка теж немає інформації, де подівся її син, чи чоловік, чи батько, вона подивиться на той пам’ятник, помолиться на цьому місці і вона все ж таки віритиме, що вона не сама, що він десь її чує, що він десь є. Я хочу, щоб все це вселяло надію, щоб була підтримка для цієї людини.
Що ще буде на території цього меморіального комплексу?
– Ми маємо ще дзвіницю дерев’яну, яка є фундована меценатами з Івано-Франківщини. Основне, щоб не знищити цю недоторкану природу. Найлегше залити все бетоном, набудувати великих споруд монументальних і тоді втратиться, власне, первозданність цього місця. Багато хто з родин приїжджає і в цій природі, в цьому ландшафті, в цьому ставку, в цьому джерелі, в цих деревах, в співі пташок бачить духовний символізм. А коли це все знищиться і забудується спорудами, воно втратиться. Тому ми хочемо зберегти, що нам Бог дарував, природу цього місця і, в свою чергу, щось акуратно добавити. Щось таке, щоб воно гарно поєдналося з цим місцем.
Проєкт передбачає також цифрову, мультимедійну складову. Що саме?
– Споруда, яку ми хочемо зробити на території, вона буде слугувати на майбутнє для тих людей, які не знали, що таке війна. Там буде музей і ми хочемо зробити дійсно, щоб кожна людина, яка після війни потрапить у це місце, вона могла відчути жахіття цієї війни та те, скільки вона життів забрала. Вона повинна нас об’єднувати, а не роз’єднувати.
Чого більше в цьому проєкті — світськості чи релігійності? Проєкт сучасний, використані модні тепер матеріали: пісковик, дерево, бетон. На вашу думку, це має поєднуватися чи все-таки воно має більше тяжіти до релігії чи до світського життя?
– Тут має бути і релігійність, і світськість. Тому що багато хто зараз через те, що пережив, розчарувався. Може через брак віри, може через те, що зломився. Багато хто не вірить в те, що Бог, який любить цей світ, міг допустити те, що сталося з Україною. Чому так сталося? Багато хто ставить собі запитання. Де ж був Бог, коли вбили мого сина, чи вбили мого чоловіка? Чому Бог не був присутній в цьому? Чому божий промисел допустив, що не стало дорогої мені людини? І от власне через брак відповіді на ці запитання люди відходять від Бога. Але людина не може повністю відійти від Бога, якщо вона дійсно хоче сіяти добро і істину. Вона мусить бути з Богом, бо Бог є істина і правда.
Тобто ви хочете поєднати і світськість, і релігію в цьому місці?
– Так, звичайно.
А чи враховували інклюзивну складову, коли розробляли цей комплекс? Виглядає воно сучасно, модерно, але цей важливий момент, аби там було зручно перебувати всім людям.
– Коли мій брат ще на початку війни втратив ногу, він приїхав до мене в гості. Він мав протез, сучасний протез і коли він роздягнувся, щоб покупатися в джерелі, мої діти злякалися, вони ще такого не бачили. Після цього до мене прийшла така думка, що ми зараз ще не розуміємо до кінця, що залишить нам ця війна. Нам треба навчитися адекватно реагувати. Я хочу, щоб це місце було повноцінним, як для тих людей, які залишилися живі-здорові і для тих, які пережили цю війну, але втратили здоров’я, кінцівки та не втратили віру. Я думаю, як це зробити, щоб не пошкодити джерела. Як зробити доступ до води, але не нашкодити джерелу, щоб не пропала вода.
Звідки розраховуєте на гроші, хто б до цього міг долучитися, як плануєте починати практичні роботи?
– На державу я не сподіваюся. На жаль, нам держава нічим не допомагає. Думаю, що знайдуться люди, ті ж самі військові, родини загиблих, небайдужі, меценати, які будуть вкладати в це місце, бо якщо ми це все забудемо, ми не варті майбутнього. Ми повинні пам’ятати і щось залишити своїм дітям, онукам. Якщо ми залишаємо країну в руїнах, ми повинні їм дати те, щоб їх надихало цю країну відбудувати, в цій країні жити і пишатися тим, що в них є своя держава і вони є українці, і вони є потомки тих героїв, які зберегли їм цю країну.
24—25 липня цього року відбудеться традиційна Всеукраїнська проща родин героїв загиблих в російсько-українській війні і буде закладання та освячення наріжного каменю під цей меморіальний комплекс. Приїде митрополит Епіфаній, очікуєте Предстоятеля Православної церкви України. Кого запрошуєте на цю прощу, з яким настроєм?
– Ті родини які приїжджають, вони не просто приїхали і постійно перебували на цьому місці. Ми стараємося, щоб вони провели час користю, щоб було більше спілкування. Колись такий фестиваль “Пісні народжені в АТО” і вони зараз військовослужбовці, вони відгукнулися, коли я їм зателефонував. Вони приїдуть для того, щоби заспіват родинам, щоб побути разом з родинами. Кожна мама, бачачи людину в формі, вона десь шукає свого сина, якісь риси подібні шукає. Коли будуть присутні військові, це трошки допоможе тим родинам, бо вони хочуть побути разом, доторкнутися до тих людей, до цих військових. І це їм також буде приємно. Тому ця проща не тільки для родин загиблих, вона ще й для військових, для ветеранів. Ми будемо раді бачити всіх.
