Витривалий і загартований, як його позивний. Він пройшов крізь пекло, зберігаючи своє головне прагнення — стояти за Україну до Перемоги. Співрозмовник 20 Хвилин — 24-річний навідник артилерії з Тернопільщини на псевдо Мідний.
Від Шевроле до «Гіацинта»
Незважаючи на свій молодий вік, наш Герой пройшов уже п’ять з половиною років війни, хоч з армією не планував пов’язати майбутнє. З дитинства мріяв реставрувати ретроавтомобілі — захоплювався американськими моделями 60-70-х, наприклад, Chevrolet Impala.
Освіту Мідний здобув у Зборівському коледжі, ставши муляром, маляром, штукатуром.
Контракт із ЗСУ обрав замість строкової служби, щоб, як каже, бути ближче до дому. Тоді ще все називали АТО, а про повномасштабну війну мало хто думав.
Перше «бойове хрещення» він отримав на Сіверодонецькому напрямку, потім були Волноваха та інші гарячі точки Донбасу. На початку служби здебільшого проводили навчання та тренування з артилерії, освоюючи систему «Гіацинт». Зараз він працює з американською гаубицею «М-777», навчання на якій проходив у Латвії.
«Київ криють!»
Наближення великої війни відчулося ще за місяць до 24 лютого 2022 року: Мідний розповів, що на початку лютого частину гармат передислокували на кордон з Білоруссю. А у той день командир подзвонив з коротким і приголомшливим повідомленням: «Київ криють!».
У Києві він вперше відчув справжнє полум’я бою і адреналін.
— Здавалось, це все на місяць-два, — зізнається Мідний. — Але з кожним днем, особливо, коли був на Донеччині, усвідомлював, що ця війна надовго.
Сьогодні Мідний розуміє, що протистояти ворогу стає все важче: у них більше дронів, ракет, непередбачуваних авіаударів, мовляв, «ми вчимося, і вони вчаться». Однак, навіть у найстрашніші моменти він не втрачає віри.
Головна ціль — піхота
Мідний зараз тимчасово виконує обов’язки командира гармати. Навчався не раз: двічі на третій розряд, нарешті досягнув першого. Раніше здебільшого доводилося знищувати ворожі гармати, бувало, що знищували по дві в день, а тепер головна ціль — піхота.
— Ми стараємось зменшити кількість ворогів на українській землі точністю, — каже Мідний, — наші — влучніші, а ворог сипле снарядами без упину.
Особливо небезпечно було на початку війни. Один із найжахливіших епізодів трапився під Лисичанськом, коли їх накрило касетними снарядами з «Точки У». У той день ворожий снаряд потрапив прямо в машину з боєприпасами, і, здавалося, що вижити — це найбільша вдача.
«З дірками на джипах, але живі!»
Ще один, не менш ризикований епізод, стався минулого літа, коли ворожі сили перекрили всі шляхи відступу, утворивши кільце. Вирватись було практично неможливо, але чекати підкріплення також не варіант — зв’язку з командуванням не було. Тоді офіцер прийняв рішення: прориватися самотужки.
— Ймовірність фарту — 50 на 50, але вибору не було — хіба чекати, — пригадує Мідний, — є ситуації, коли треба шукати будь-яку можливу стежку.
Зібравши екіпаж, вони вирушили двома джипами на трасу, повз засідку. У посадці ворог був вкопаний, але там не чекали такого маневру. Артилеристи відстрілювались прямо з машин, змушуючи ворога ховатися, і, користуючись моментом, проскочили. Якраз момент несподіванки і зіграв вирішальну роль.
— Це був один випадок за всю мою історію війни, коли артилерія вступала у ближній бій, — пригадує. — Ми прорвались! З дірками на джипах, але живі.
Перші дні, за словами співрозмовника, після цього бою адреналін ще довго «гуляв у головах», і мало хто усвідомлював, через що пройшли. Найголовніше — що всі цілі та неушкоджені.
Його «чуйці» довіряють всі
Найгірші моменти Мідний пригадує з боїв під Лисичанськом та Сіверодонецьком. Тоді ворог крив їх артилерією без зупину, цілих чотири години поспіль. У такій інтенсивності обстрілів якось один із тягачів таки підбили, і вони були змушені скористатися коротким затишшям, щоб, як це називається по-військовому, «стратегічно відступити». Всі залишилися живими, хоча снаряд влучив у машину з боєкомплектом, та водій, на щастя, встиг вискочити.
Мідний жартома відзначає, що його «чуйці» довіряють всі.
— Якщо я кажу, що треба відступати — значить, треба, — пояснює він із легким усміхом, в якому відчувається впевненість та набутий досвід. — Ворог часто працює стаціонарно, тому ми можемо вичислити їхні позиції та знайти вдалий момент для удару.
Найбільше емоцій приносять повідомлення про влучення в гармату, яка щойно вела вогонь по наших позиціях. Це відчуття — не просто задоволення від добре виконаної роботи, а радість перемоги. Адже саме з таких епізодів складається наша спільна мрія.
Усвідомлення підтримки солдат на передовій також підживлює. Часто після обстрілів воїни зустрічаються. Піхотинці дякують за надійне прикриття.
Навчилися нових правил
На війні вистачає і кумедних моментів, що викликають сміх серед гулу обстрілів. Мідний згадує одну з таких ситуацій:
— Їхали ми на тягачі, набитому сумками, матрацами, усі вийшли перевірити обстановку, — пригадує одну зі старих історій, над якою сміються досі. — Раптом дивимося — одного з наших ніде немає! Уже перелякалися, де він подівся, шукаємо скрізь, думали, не дай Боже, десь випав дорогою… А він вилазить з-під купи речей, сонний, як нічого й не сталося.
Іншого разу один із побратимів заблукав у лісі. Тієї ночі їхня група відпочивала подалі від фронту.
— Ніч, темно, ліс густий, він відійшов і повернув, мабуть, не біля того дерева, — продовжує у веселій манері. — Добре, хоч був зв’язок: подзвонив нам, ми скинули локацію, за картою знайшов.
Добрий гумор у колективі підтримують тварини. Їхній постійний «бойовий товариш» — песик, став талісманом підрозділу.
— Якщо пес десь зникав, ми знали: час і нам ховатися, — з усмішкою розповідає Мідний про хвостатого друга. — За хвилин 20 перед обстрілом ви його вже не знайдете: відчуває, ховається в підвали, в хати, в бліндажі, лиш би не на вулиці.
Так, за словами артилериста, живуть на фронті більшість тварин. Навчилися нових правил: відчувши небезпеку, інстинктивно шукають укриття, навіть риють ямки.
Цивільні знають, звідки стріляють
У військових колективах, за словами Мідного, панує особлива єдність.
— Люди міняються, але відчуття родини залишається, — розповідає він, — хтось із нами від початку війни, когось ще з контракту знаю.
Це почуття об’єднує їх, підтримує, додає сил і терпіння, особливо коли доводиться перебувати далеко від рідних. По-іншому — ніяк.
Поза позиціями вони спілкуються з місцевими мешканцями. У прифронтовій зоні залишилися здебільшого літні люди, які не покинули своїх доміаок.
— Один дідусь днями розповідав російською, як наші хлопці допомогти йому картоплю викопати, ще й в підвал поносили, — переповідає нам співрозмовник. — Багато з цих людей уже зрозуміли, хто насправді є ворогом: кажуть, телевізор показує одне, але вони побачили інше на власні очі, відчули, що стріляють по них з російського боку.
Мідний згадує й про тих, хто підтримує окупантів, мовляв, є такі, хто каже: «Доки вас не було, було добре». Але більшість, хто хотів росії, виїхали туди.
Відчуття — як у фільмі
За вправність в бою Мідний має відзнаки — подяки від командира бригади, «Золотий хрест» від Валерія Залужного. Нещодавно Президент підписав указ про нагородження його Орденом «За мужність» III ступеня.
У цій роботі цінує можливість знайомитися з новими людьми й подорожувати Україною.
— Кожне місце цікаве по-своєму, — ділиться він.
І хоч довелося бувати «за кордоном» — так називають уже російський бік. Там запах не той, повітря не таке, каже, згадуючи легендарного українського актора Леоніда Бикова.
А ще, каже, не вистачає домашнього зеленого борщу, такого, як у мами, чи вареників, як удома.
З теплом згадує шкільних учителів, які чекають його у відпустці й навіть ображаються, якщо не відвідує їх. Пам’ятає свого викладача із захисту Вітчизни:
— Суворий був, але вчив саме того, що потрібно: як правильно маскуватися, як стріляти, — продовжує ностальгійно. — Казав, що те, що в програмі, нам не згодиться. Тепер бачу, що він був правий.
Життя триває, ніби війни немає
Вдома чекають батьки, молодший брат, який, до речі, хотів теж іти воювати, але Мідний каже, що не дозволив: «Хай хтось залишається з батьками». Щоразу в телефонній розмові він чує від них найважливіше: «Любимо, чекаємо…»
Тато часто пише зворушливі душевні повідомлення.
— Своїм розповідаю не все, — ділиться з нами по-секрету. — Кажу: у мене все добре, все тихо, все спокійно. А вдома, може, колись і розкажу…
Особливо сумує за домашнім спокоєм, друзями, братом, хоч тут же жартома додає, що з братом ніколи спокійно не було.
Відпустки — такі короткі…
А ще зауважив Мідний, що вдома життя здається зовсім іншим. Це іноді його гнітить. Усе виглядає так, ніби війни немає, люди займаються своїми справами, ходять в кафе, влаштовують святкування.
— Кажуть, ніби мобілізовувати вже нема кого, а тут, дивлюсь, повно людей, — ділиться він із відчуттям незрозумілого відсторонення. — Це згадуєш, коли знову повертаєшся на позиції, де додаткові сили нам би не завадили.
На завершення запитуємо про мрії: повернення додому, спільний бізнес із братом — відкрити автосервіс. Можливо, займатиметься реставрацією ретро-машин. А ще — хоче створити власну сім’ю. Усе це тільки після головного: найпріоритетніше завдання — вибити ворога із рідної землі.
