Артем (позивний Атос) народився на Донеччині, однак виїхав звідти ще до 2014 року. Зараз йому 26 років, із яких майже 6 він провів у ЗСУ. Перший трирічний контракт боєць відслужив у зоні АТО-ООС, потім трохи працював на цивільній роботі, а далі почалася повномасштабна війна.
Пряма мова
– Як тільки росіяни вдерлися в Україну, я відвіз рідних на Закарпаття, пішов у військкомат і повернувся в 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада , – каже Атос. – Потрапив у штурмову роту.
Боєць побував на всіх гарячих напрямках – Запоріжжі, Херсонщині, Донеччині, знову Запоріжжі. Неодноразово був поранений, отримав багато контузій, на його очах гинули товариші.
– З початку війни наш колектив дуже здружився, згуртувався, більшість хлопців мобілізованих – усі молоді, заряджені, мотивовані. І коли вони гинуть… У бою це сприймається по-одному – ти або надаєш допомогу, якщо ще можна, або все. Тоді немає часу думати, аналізувати. А після бою все сприймається по-іншому, це дуже гірко…
Артем багато разів працював зі зброї безпосередньо по ворогу. І робив це холоднокровно.
– Я знищую ворогів із радістю. А додатковий бонус до цього – бойові трофеї: оптика, тепловізори, нічники, дрони, та навіть бронебійні патрони для АК, яких у нас немає. Під час штурмів на Херсонщині ми прорвалися на російські позиції й знайшли купу кинутих боєприпасів. Сусідня рота вела бій у селі, то ми їй підвозили цілі цинки (металеві герметичні ящики для боєприпасів) з російськими патронами…
Як боєць із великим бойовим досвідом Атос бачить, як стрімко міняється війна.
– У Бахмуті було дуже непросто – танк по тобі працює, піхота постійно лізе. Десь провтикав пару хвилин, і «вагнери» вже під хатою. Там більше стомлювався, постійно хотілося відпочити, поспати. Коли воюєш активно, не думаєш про страх, на це немає часу. А зараз не так – над тобою постійно дрони: ФПВ і скиди, і ти мусиш не так воювати, як ховатися. РЕБ (радіоелектронна боротьба) то працює, то не працює, адже росіяни постійно міняють частоти.
Хоча Атос виїхав із Донеччини ще до 2014-го, знайомі там залишилися, час від часу він спілкується з ними.
– Там багато людей на Росію орієнтованих. Я їх не розумів. Приїздив туди після 2014-го, зустрічався з друзями дитинства, а вони мені: «Нас Кієв бамбіт!» Хоча всі будинки цілі, ніяких бомб. Коли почалася повномасштабка, вони втекли в Росію, але швидко зрозуміли, що нікому там не потрібні. І тоді поїхали в Західну Європу як українські біженці, тепер живуть за євро. Я їх питаю іноді – як так? Ви ж від євро в Росію тікали. А вони: «Да ми там нікому нє нужни». Ось і вся пісня…
Артему подобається на позиціях. Коли тривалий час немає бойових завдань, він відчуває нестачу адреналіну й сам рветься на передову.
– За що я воюю? Я прийшов сюди, тому що так треба. Не пішов найманцем у якусь іншу армію. Напали на мою країну, в якій я народився й виріс, тому її треба захищати…
