«Життя своє прожив, як народ мій. Ніщо мене не минуло. Але не нарікаю й не шкодую», – так він мовив колись мені коротко про себе з висоти власних прожитих літ.
Батько в Казимира Сікорського за національністю був поляк, мати – українка. Воєнні роки завдали душі малого Казика аж надто багато страждань і трагедій. З канонадами родина Сікорських переселилася на Хмельниччину в тодішній Ізяславський район. 23 лютого 1944 року на його очах фашисти вбили тата, бабусю та дідуся. Мати встигла схопити сина й прикрити. Удвох залишилися живими. Та не минули гітлерівського концтабору. В Баварію їх доправили. Щоправда, малолітні в’язні перебували тут з матерями. Це хоч якось полегшувало хлопчикові нестерпність умов. З лабет гноблення їх 1945 року звільнили американські солдати.

Після фашистського табору мати й син повернулися знову на Хмельниччину, до села, де їхні найрідніші впали навічно від куль гітлерівців. Та не змогли надовго залишитися тут, надто ятрила серця трагедія. Тож подалися в дорогу. Прибули до Шумська, де їх прихистила у своєму невеличкому помешканні сім’я Стихальських. Згодом мати стала завідувати районною бібліотекою. У місцевому будинку культури облаштували для Сікорських і кімнату для проживання. Через рік матір обрали головою Шумської селищної ради. На цій посаді вона пропрацювала аж до середини шістдесятих. Казимир же навчався в місцевій школі. І ледь не кожен зошит розмальовував. Вчителі не гримали на нього, розуміли учня, навіть морально підтримували, оцінювали його роботи.
Узагалі, скільки себе пам’ятав пан Казимир, стільки прагнув малювати. Дуже вже хотілося малому Казикові намалювати буйногривого коня. Голову зобразив, а далі розгубився, не знав, як втілити свій художній задум. Батько чомусь не допоміг, навпаки, наказав, аби часом син не взяв його червоно-синього олівця. Може, тато, власне, у такий спосіб хотів, щоб його кровинка вчилася самостійності. Тому Казимир зумів впоратися з творчою роботою – кінь з’явився-таки на аркуші паперу.
З того часу Казимир Броніславович завжди був у пошуку. Життєвому, творчому. В юності ледь не став професійним військовим, навіть вступив уже до танкового училища. Проте швидко збагнув, що це не його покликання. На щастя, тоді саме скорочували чисельність армії, написав рапорт. Натомість став вчителем малювання та креслення в рідній школі. Збагнув: цього йому замало, треба вчитися. Згодом став студентом Львівського інституту вжиткового та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Відтак дипломований фахівець отримав скерування до української столиці, де працював у «Київторгрекламі». Та хвороба матері спонукала повернутися додому. «Аж ніяк не міг залишити маму наодинці з підступною хворобою, – ділився зі мною колись своїми думками Казимир Броніславович. – Адже вона вберегла мене від ворожої кулі, боронила у фашистському концтаборі, вела по життю». Тож влаштувався до Шумського будинку культури, де був народний театр. Створював декорації до вистав, писав афіші.
Попри трагедії, невлаштованість, доля все-таки була прихильною до Казимира Сікорського. Вона подарувала йому й театр. Власне, улюблену роботу. Понад тридцять років він працював в Тернопільському драматичному академічному театрі імені Тараса Шевченка. Відомий режисер, лавреат Шевченківської премії Федір Стригун так написав про Сікорського: « Перше, що характеризує творця, це його чесність у житті та в мистецтві. Відчуття простору й фактури, символічне та образне розуміння того чи іншого драматичного твору дає йому точно вирішувати на сцені місце дії й атмосферу, характер і філософію задуму майбутньої вистави. Вміння відсікати все зайве, не загромаджувати сцену дрібними деталями завжди допомагає Казимирові Сікорському викристалізувати режисерський задум».
До багатьох вистав доклав власний мистецький талант Казимир Броніславович. Кожна з них вимагала не лише великої праці, мислення, а й знань історичних, літературних, художніх. «Завжди хочеться знайти певний образ, – казав він мені в одному з інтервʼю, – передати атмосферу часу, що відбиває п’єса. Прагну дізнатися, чим дихав сам автор, його епоха. Звісно ж, дослухаюся й до ідей режисера-постановника». Сценографію Казимир Сікорський робив не лише для театру, в якому працював. Зокрема, в Національній опері він оформлював постановку музично-драматичного твору Б. Лятошинського «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут». На цій же київській сцені творив декорації до опери К. Вахнянина «Купало». Три сценографії підготував і для Волинського драмтеатру: спочатку це була «Майська ніч» М. Гоголя, відтак – «Тригрошова опера» Б. Брехта, «Безталанна» І Карпенка-Карого. Дві вистави оформив також й у Слівенському драмтеатрі (Болгарія).
Казимир Сікорський був не лише сценографом, а ще й талановитим скульптором, живописцем. У скульптурі його приваблювали справжні особистості. Мистецтвознавці ж відзначають, що ці твори Казимира Броніславовича – не просто констатація якоїсь конкретної персони, це дух, який автор відчув від розуміння сутності цієї особи. Він утілив у скульптурі образи-портрети, зокрема, славетного Леонардо да Вінчі, українського короля Данила Галицького, режисера й актора Павла Загребельного, тернопільського поета Бориса Демківа та інших. Героїзм, лицарство, материнську любов і бентегу, думи генія й пророка зумів Сікорський талановито відтворити також у пам’ятниках, що стоять в Тернополі, Гусятині та Шумську. Разом зі скульптором В. Садовником подарував обласному центрові монумент «Материнський поклик». У парку Національного відродження в Тернополі постав «Сокіл» – меморіал загиблим воїнам-«афганцям». Козацький ватажок Северин Наливайко завдяки йому піднявся в міді на п’єдестал у Гусятині. Для рідного Шумська створив пам’ятник Тарасові Шевченку.
Якщо до скульптури, як зізнавався Казимир Сікорський, його тягнуло наче підсвідомо, в цьому виді образотворчого мистецтва вабила взаємодія форми та простору, об’ємів та їх пластичного вираження, то живопис для митця був роздумами на теми моралі, історії та сьогодення. З дієпису України чи не найбільше захоплювався добою Київської Русі та Козаччини. Вражають проникливістю, глибиною осмислення, насиченістю подій, драматизмом, зокрема, триптих «Володимир Великий», цикли «Монгольська навала» та «Минувшина України», картини «За покликом предків», «Тарас Бульба». Коні з дитинства митець втілив у своїй роботі «Передчуття». А поїздка до Києва (власне, один життєвий штрих) спонукала до написання полотна «Під знаком Овна», що символізує беззахисність іводночас благочестя. Тоді в одному зі столичних підземних переходів пан Казимир побачив стару жінку з іконою. Вразило, що ніхто не глянув на неї, нікому вона не була потрібна. Так і намалював її саму на цілому світі, загублену.
«Здійнявсь своїм мистецтвом аж до ясних зір – сценограф, скульптор, вчитель, майстер Казимир», – так свого часу поетично висловився про Казимира Сікорського головний режисер Тернопільського драмтеатру ім. Т. Шевченка, народний артист України Олег Мосійчук. Узагалі колеги називали Казимира Броніславовича пасіонарієм духу, герольдом творчої праці, батьком, побратимом. Краще, мабуть, і не сказати. Таким його знали, таким і памʼятають.
Микола Шот. Світлина та фоторепродукції автора