Харківський контрнаступ став одним із моментів, коли війна різко змінила свою динаміку. Там, де ще вчора домінувала позиційна боротьба, з’явилися швидкий маневр, високий темп і рішучі дії, до яких ворог виявився неготовим. За цим стояли не лише мужність українських воїнів, а й грамотне управління, взаємодія між підрозділами та здатність оперативно ухвалювати правильні рішення.
Про те, як розгорталися події, розповідає на той момент заступник командира 130-го окремого батальйону 241-ї бригади Сил територіальної оборони майор Горохівський Сергій Вікторович.
— З чого для вас розпочався Харківський контрнаступ?
— Насправді для нас усе почалося ще задовго до того, як ці події стали називати Харківським контрнаступом. Наш батальйон тривалий час виконував завдання з оборони визначених рубежів в самому місті та на його околицях, усе почалося з Салтівки, потім передмістя. Також роботи по організації оборони міста і недопущення прориву ворога. Включно з гуманітарними місіями в області. Ми вже знали місцевість, особливості противника, розуміли, як він діє. Саме ця попередня робота стала фундаментом для майбутнього наступу.
— Якою була ваша роль?
— Я входив до складу командування батальйонної тактичної групи, потім зведеного підрозділу, які в свою чергу входили в тактичну групу «Адам». Це був непростий період. Як і зараз, гостро відчувалася нестача офіцерів управління, тому кожен виконував значно більше завдань, ніж передбачають штатні обовязки. Потрібно було швидко приймати рішення, координувати різні підрозділи та забезпечувати безперервне управління боєм, та здійснювати всебічне забезпечення, так як батальйон і воював і формувався одночасно.
— Чи складно було керувати добровольцями, переважна більшість яких і була основою бойових рот вашого батальйону?
— Не переважна, а сто відсотково, підрозділ складався з добровольців, які приєднались у перші дні повномасштабного вторгнення. Безумовно, це був серйозний виклик. Оскільки ми відносились до Сил ТРО, які були достатньо новим формуванням. Більшість алгоритмів стосовно підготовки, розгортання та беспосередньо ведення бою, просто не існувало. Всі були мотивовані і знали як треба воювати самостійно, а от як у складі підрозділу – мало хто розумів. Тому багато рішень доводилося приймати буквально “з коліс”. Але саме це згуртовувало людей. Тоді не було чіткого розподілу за обовʼязками, кожен робив те що було потрібно і що міг на той момент часу.
— Як формувалися роти батальйону? Чи були вони однаково підготовленими?
— Роти комплектувались переважно за принципом товариських стосунків між людьми. Багато хто прийшов служити разом із друзями чи знайомими. Звичайно, рівень підготовки був різним, адже люди мали різний життєвий, а головне військовий досвід. Але вже в процесі служби ми поступово піднімали цей рівень завдяки навчанню, злагодженню та спільному виконанню бойових завдань.
— Як вдавалося підтримувати бойовий дух і злагодженість у таких умовах?
— На той час, рівень мотивації зашкалював, від людей можна було прилади заряджати, усі розуміли що було на Київщині і що може бути в інших регіонах і знову ж повторитися на Київщині. Питання мотивації думаю не стояло, складніше було це все систематизувати та структуризувати, адже батальйон був більше 2-х тисяч осіб. Також були доволі відомі особистості з різних галузей, як артисти так і чиновники, і усі працювали на одну справу.
— Що змінилося, коли оборона перейшла в контрнаступ?
— Насамперед кардинально змінився бойовий дух. Коли всі зрозуміли, що ми йдемо вперед, це стало величезним психологічним підйомом. Події розвивалися настільки стрімко, що підрозділи буквально змагалися між собою, хто першим дістанеться кордону з рф. І одній з груп з нашого батальйону таки вдалося першими вийти на адміністративний кордон з рф в районі населеного пункту Гоптівка. Це була здорова конкуренція, яка лише додавала мотивації.
— Що, на вашу думку, стало головним фактором успіху Харківського контрнаступу?
— Успіх забезпечила сукупність багатьох чинників. Це якісне планування, взаємодія між різними підрозділами, високий моральний стан особового складу та рішучість кожного військовослужбовця. Дуже важливо було й те, що ми діяли швидше за ворога. Він просто не встигав реагувати на темп наших дій.
