З середини липня 2026 року в Києві та десятках інших українських міст – від Львова до Дніпра – тривають акції протесту, спричинені відставкою міністра оборони Михайла Федорова. Ці протести суто внутрішньоукраїнська історія: про якість військового управління, довіру суспільства до влади й ціну кадрових рішень під час війни. Але майже одразу після перших «картонок» на площі Франка ситуацією зацікавився й російський медіапростір – від державних агентств до анонімних телеграм-каналів воєнкорів. І це зацікавлення має чіткий, добре впізнаваний малюнок.
Пише Кореспондент.
Криза влади, а не громадянська дискусія
Ключова риса того, як тему протестів подають російські державні медіа й близькі до влади коментатори, наполегливе обрамлення подій як системної політичної кризи в Україні, а не як звичайного для демократичного суспільства процесу тиску вулиці на владу. РІА Новости цитує українських політологів, які говорять про «гризню в системі влади» та можливі подальші звинувачення у корупції між елітами, а західні видання в переказі російських ЗМІ підводяться до висновку про «урядову кризу» й «непевність глави режиму». Агентство ТАСС передає слова посла МЗС РФ у справах так званих «злочинів київського режиму» Родіона Мірошника, який їдко коментує «раптову активність» українських громадян, натякаючи на керованість і несправжність протестного руху.
Показово, що в цьому наративі саме слово «криза» політична, урядова, кадрова повторюється як лейтмотив, тоді як для конфлікту двох посадовців знаходять формулювання на кшталт «розколу», який нібито охопив «усе українське суспільство» та «пошатнув позиції» президента. Реальна, локалізована суперечка навколо повноважень міністра оборони й головнокомандувача систематично роздувається до масштабів екзистенційної загрози державності саме такий образ вигідно транслювати аудиторії, яку переконують у «нежиттєздатності» української влади.
Z-блогери: відверта радість і відкрите визнання вигоди для Росії
Якщо офіційні структури РФ воліють говорити мовою дипломатичної іронії, то воєнні телеграм-блогери, так звані z-канали значно відвертіші. Видання «Медуза» та «Русская служба The Moscow Times» задокументували цілу хвилю задоволених реакцій на протести проти відставки Федорова: провоєнні автори прямо писали, що це «сприятливий чинник» для Росії. Політолог Дмитро Цибаков в коментарі воєнкору Юрію Котьонку, пов’язав зростання популярності Федорова з його потенційною конкуренцією Зеленському на майбутніх виборах, тобто вписавши кадровий конфлікт у наратив про внутрішньополітичну боротьбу за владу в Україні.
Ця відвертість важлива сама по собі: пропагандистські канали рідко настільки прямо визнають власну зацікавленість в ослабленні конкретних українських інституцій чи персоналій. У цьому випадку визнають, і саме тому, що бачать у кадровому конфлікті пряму воєнну вигоду для російської сторони.
Тактика «підтримувати обидві сторони»
Українські дослідники дезінформації фіксують тактику, яка виходить за межі простого «вболівання» за одну зі сторін конфлікту. За словами аналітикині Оксани Мороз, яку цитує «Українська правда», Росія одночасно розхитувала ситуацію і навколо Сирського, і навколо Федорова з використанням, зокрема, масово згенерованих штучним інтелектом TikTok-відео з персонажами, які видавали себе за пересічних українців. Мета такого підходу не перемога однієї сторони, а максимальний емоційний розкол суспільства як такого. Подібна модель уже фіксувалася й раніше наприклад, у кампаніях навколо постаті генерала Валерія Залужного, де пропаганда так само формально «підтримувала» популярну фігуру, насправді розхитуючи довіру до всієї військово-політичної верхівки.
Чому Кремль завжди зацікавлений у таких конфліктах
Логіка, яка проглядається за цією медійною активністю, доволі послідовна: будь-яке внутрішнє протистояння в українському суспільстві чи то навколо кадрових рішень, чи то навколо стратегії ведення війни розглядається Москвою як ресурс, який можна й потрібно використати. Це не одноразова кампанія довкола конкретного міністра, а системна риса роботи російського інформаційного апарату: втручатися в будь-яку внутрішньополітичну турбулентність союзника Заходу, підсилюючи її резонанс, применшуючи легітимність влади, яка з нею стикається, і паралельно живлячи обидва полюси конфлікту, аби розкол виявився якомога глибшим.
Протести на підтримку Федорова в цьому сенсі не виняток, а черговий приклад закономірності: щойно в українському суспільстві з’являється точка внутрішньої напруги, вона майже миттєво потрапляє в фокус уваги державних агентств, дипломатів і мережі воєнних блогерів РФ, які синхронно перетворюють локальний конфлікт на доказ «краху» української державності попри те, що самі протести є, навпаки, проявом дієздатного громадянського суспільства, яке вимагає від влади підзвітності.
Замість висновку: обачність як форма спротиву
Аналіз російського висвітлення протестів на підтримку Федорова показує звичну і давно відпрацьовану модель: перебільшення масштабу кризи, відверте задоволення ослабленням конкретних українських інституцій та фігур, і тактика одночасної підтримки протилежних таборів заради максимального розколу. Це не побічний ефект чужої війни у чужому інформаційному полі – це системна практика, яку росія застосовує щоразу, коли в українському суспільстві виникає точка внутрішньої напруги, незалежно від того, наскільки обґрунтованими є первинні претензії протестувальників.
Саме тому учасникам і організаторам подібних акцій варто усвідомлювати: щирий і легітимний запит на підзвітність влади та якісне військове управління це одне, а роль, яку цьому запиту намагається приписати ворожа пропаганда, – зовсім інше. Коли державні медіа РФ, дипломати й мережі воєнних блогерів синхронно підхоплюють внутрішньоукраїнський конфлікт, роздмухуючи його до образу «краху держави» чи «розвалу армії», це сигнал, що протестна енергія розглядається Кремлем як ресурс, який можна використати проти України ззовні. Це не привід відмовлятися від права вимагати від влади пояснень і змін. Але це привід ставити собі запитання, чиїм наративам відповідає та чи інша риторика, чи не повторюють гасла й меседжі формулювання, які синхронно транслюють ворожі джерела, і чи не грає непродумана радикалізація протесту на руку саме тим, хто зацікавлений не в реформах, а в ослабленні України як такої. Обачність у цьому питанні – не слабкість громадянської позиції, а її необхідна умова під час війни.
