У Москви немає єдиного універсального сценарію гібридної війни – є звичка. Роками спостерігаючи за пострадянським простором, Кремль навчився не створювати конфлікти з нуля, а знаходити ті, що вже існують, і вправно на них грати. Етнічна автономія, яка не в захваті від центральної влади. Регіон, ображений на столицю через мову чи економіку. Суспільство, розколоте протестом. Усе це – не привід для росії щось вигадувати, а вже готовий матеріал, у який залишається тільки вкласти гроші, зброю або пост у соцмережі.
Пише Корспондент.
Це і є суть гібридної війни: воєнні засоби, інформаційні операції, економічний тиск і політичні мережі впливу діють не окремо, а разом, орієнтуючись на одну й ту саму мішень – внутрішню тріщину, яка вже є в державі. Що глибша тріщина, то менше сили потрібно, щоб її розширити. Розглянемо, як цей принцип працював і продовжує працювати, на прикладі трьох сусідів Росії: Молдови, Грузії та України.
Придністров’я: конфлікт, який тримають “про запас”
Придністровський конфлікт – найстаріший приклад цієї тактики, і водночас найспокійніший на вигляд. Тут немає щоденних новин про обстріли, немає танкових колон є тридцять три роки статус-кво, який Молдові вигідно не турбувати, а росії вигідно консервувати.
Історія почалася на зламі 1990-х: лівобережна, промислово розвинена частина Молдови з великою російськомовною громадою не прийняла курс Кишинева на незалежність і зближення з Румунією, проголосила власну “республіку”, а після короткої війни 1992 року, у якій на боці сепаратистів воювала 14-та армія РФ, конфлікт заморозили. Відтоді на території невизнаного Придністров’я стоїть російський військовий контингент, а у Колбасній один з найбільших складів радянських боєприпасів у Європі, який Москва так і не вивезла попри міжнародні зобов’язання ще з 1999 року.
Але головна зброя тут не військова, а економічна. Росія роками постачає Придністров’ю фактично безкоштовний газ, платить пенсії й дотує бюджет і завдяки цьому регіон живе, не залежачи від Кишинева. Натомість офіційний борг за той-таки газ формально накопичується на молдовській державі. Це елегантний важіль: Придністров’я не обов’язково “активувати” у щось гостре, досить, щоб воно просто існувало як постійне нагадування про залежність, про вразливість, про те, що в будь-який момент ситуацію можна загострити.
Останніми роками Кремль знайшов і другий інструмент тиску гагаузьку автономію на півдні Молдови, тюркомовний і традиційно проросійський регіон. Президентка Мая Санду сама визнавала: росія намагалася розхитати ситуацію довкола виборів у Гагаузії, хоч і наголошувала, що до сценарію “другого Придністров’я” там ще далеко. Показово інше: коли одного регіону мало, у запасі завжди є другий.
Грузія: коли заморожений конфлікт стає гарячим
Грузія показує, що буває, коли та сама тактика йде на крок далі. У Абхазії та Південній Осетії росія повторила придністровську модель підтримка сепаратистських адміністрацій, масова роздача російських паспортів, “миротворчі” контингенти, а з 2014–2015 років прямі договори про “союзництво й інтеграцію”, які фактично підпорядкували оборону й митницю цих регіонів Москві.
Різниця в тому, що у серпні 2008 року заморожений конфлікт розморозили за лічені дні. На тлі зростання напруги і зустрічних провокацій з обох боків грузинські війська увійшли в Цхінвалі, а росія використала це як привід для контрнаступу, що вийшов далеко за межі Південної Осетії, аж до бомбардувань поблизу Тбілісі. За підсумками незалежного розслідування Євросоюзу, тригером стали дії самої Грузії, але відповідь Москви визнали непропорційною, а подальше визнання незалежності Абхазії й Південної Осетії таким, що суперечить міжнародному праву. Сьогодні це визнають лише росія, Сирія, Венесуела, Нікарагуа та Науру.
Найцікавіше те, що відбувається зараз. Аналітики фіксують чітку закономірність: щоразу, коли російська армія в Україні зазнає серйозних труднощів на фронті, у Москві знову жвавішає риторика про “остаточне возз’єднання” Південної Осетії з Північною у складі РФ. А коли всередині Грузії загострюється політична криза навколо правлячої партії “Грузинська мрія”, яку звинувачують у проросійському дрейфі, чи навколо масових проєвропейських протестів російські посадовці не соромляться публічно натякати, що готові “допомогти” владі втриматися. Заморожений конфлікт тут працює як резервний вимикач: його не обов’язково вмикати щодня, досить, щоб усі памʼятали, що він є.
Україна: коли протест стає полем гри
Україна демонструє світу дивовижний і водночас небезпечний парадокс. Ми знаходимо спосіб зберігати живий, гучний і безкомпромісний демократичний драйв просто посеред виснажливої повномасштабної війни. Громадянське суспільство не пішло на канікули, воно залишається принциповим контролером влади. Проте для гібридної машини ворога наша демократична живучість стає не предметом захоплення, а відкритим системним портом для хакерської атаки.
Яскравим прикладом цієї складної динаміки стали події, які в медіа охрестили «картонковим майданом». Це серія масових протестів із характерними саморобними плакатами. Перша хвиля вибухнула через спроби підірвати незалежність ключових антикорупційних органів — НАБУ та САП. Друга пройшла на тлі гучних кадрових струсів у Міністерстві оборони та керівництві Збройних Сил України.
Аналітики одностайні в тому, що росія не вигадувала ці мітинги й не платила учасникам. Проте спецслужбам ворога, які курують інформаційні операції, це й не потрібно. Ворог працює значно тонше. Він вивчає наші реальні внутрішні вразливості та паразитує на тому, що щиро болить суспільству.
Кремль застосовує чотири ключові технології для інструменталізації українського громадянського спротиву:
Радикалізація через підсилення. Українці мають унікальну здатність самоорганізовуватися через соціальні мережі за лічені години. Спеціалізовані ботоферми та сітки анонімних каналів миттєво залітають у цей потік. Вони роблять це не для того, щоб зупинити протест, а щоб штучно викрутити гучність гасел на максимум. У результаті конструктивний цивільний контроль перетворюється на агресивний ультиматум, що паралізує прийняття рішень та блокує роботу державних інституцій.
Подвійна поляризація аудиторій. За даними аналітиків Центру протидії дезінформації, кремлівська пропаганда під час протестів завжди працює у двох протилежних напрямках одночасно. Патріотично налаштованим громадянам підкидають тези про зраду у вищих кабінетах, корупційну змову та ніж у спину армії. Водночас виснаженій частині суспільства транслюють зовсім інше, лякаючи хаосом, безладом у тилу та недоцільністю подальшої боротьби. Головна мета цієї комбінації полягає в тому, щоб запекло розсварити українців між собою та змусити їх забути про зовнішній фронт.
Системний удар по довірі до армії. Будь-яке публічне тертя чи кадрова перестановка у військово-політичному блоці стає готовим подарунком для ворожого медіаполя. Російська пропагандистська машина миттєво перетворює звичайні ротації чи робочі дискусії на масштабну паніку. Суспільству нав’язують наратив про те, що командування втратило контроль над ситуацією, а політичне керівництво заважає військовим. Це цілеспрямовано розхитує довіру до Сил оборони України та псує імідж держави в очах міжнародних партнерів.
Тестування інструментів для майбутніх підривів. Ворог детально документує та аналізує, як саме спрацювала горизонтальна мобілізація українців. Отриманий досвід росія планує використати надалі. Вони прагнуть скопіювати цю механіку та запустити під виглядом нібито «народного гніву» деструктивні заклики. Це може стосуватися спроб зірвати мобілізаційні процеси чи висунути вимоги щодо капітуляції на умовах агресора.
Вся сучасна гібридна війна росії підпорядкована прагматичному правилу. Навіщо витрачати величезні ресурси та палити власні сірники, якщо можна просто підлити пального в уже наявне внутрішнє багаття? Будь-який протест, помилка влади чи гостра публічна дискусія сприймаються ворожою системою не як вираження свободи, а як чергове оперативне вікно для розхитування країни зсередини.
Спільний знаменник
Придністров’я, Абхазія з Південною Осетією та український “картонковий майдан” – це різні за масштабом і формою історії. Але логіка за ними одна: росія рідко винаходить конфлікт. Вона знаходить тріщину, яка вже є в сусідній державі, і терпляче чекає моменту, коли на неї можна натиснути інформаційно, економічно чи навіть військово. Найкращий захист від цього – що швидше суспільство саме гасить свою пожежу, то менше шансів, що хтось ззовні підкине туди дров.
Володимир Марчук
