Як Угорщина претендує на Закарпаття. Ua.News намагалися розібратися в цьому нагальному питанні.
9 травня 2025 року Служба безпеки України вперше в історії публічно заявила про викриття мережі військової розвідки Угорщини на території Закарпатської області. За даними СБУ, агентурна група займалася збором чутливої інформації про військові об’єкти регіону, оцінкою вразливості наземної та повітряної оборони, а також аналізом поведінкових сценаріїв населення у разі введення угорських військ.
Завданням розвідки було не лише шпигування, а й розхитування суспільної стабільності — створення умов для можливої дестабілізації ситуації в регіоні в майбутньому. Це фактично доводить, що Будапешт перейшов від «м’якої сили» до більш активних спецоперацій на території України.
Проблема з Угорщиною та Закарпаттям існує вже не перший рік. Однак довгий час ані влада, ані правоохоронці, ані суспільство воліли не помічати цього, повністю сконцентрувавшись на російській загрозі зі Сходу. При цьому загроза із Заходу нікуди не поділася, і потенційно Закарпатська область має всі шанси в майбутньому стати великим викликом для української єдності та тестом на розумну і помірковану політику стосовно цього регіону.
Якими є історичні передумови «закарпатської проблеми», в чому причина конфлікту між Україною та Угорщиною і які висновки необхідно зробити? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Як Угорщина претендує на Закарпаття
Закарпаття — стратегічно важливий регіон на заході України, який упродовж останніх кількох століть неодноразово змінював державну приналежність. Це край, в якому, наче у дзеркалі, відображається складність європейської історії та переплітаються інтереси різних гравців.
Угорщина почала претендувати на ці землі ще в період Середньовіччя, коли вони входили до складу Угорського королівства. Після приєднання Закарпаття до Австро-Угорщини у XIX столітті регіон поступово інтегрувався у політичну, мовну та культурну структуру Будапешта. Ця історична спадщина збереглася донині: навіть через понад століття після розпаду імперії Будапешт не приховує свого впливу на Закарпаття.
У 1919 році, після розвалу Австро-Угорщини, Закарпаття стало частиною Чехословаччини відповідно до Сен-Жерменського мирного договору. У 1938 році, після Мюнхенської змови, частину Закарпаття знову передали Угорщині. На деякий час регіон став незалежним, але в березні 1939-го його повністю анексувала Угорщина. Цей статус зберігався до 1944 року.
Після 1945 року, за результатами Другої світової війни, Закарпаття передали до складу Української РСР, що закріпили низкою міжнародних угод. З 1946-го і донині Закарпатська область залишається частиною України: спершу радянської, а потім і незалежної.
Проте з того часу Угорщина так і не змирилася з остаточною втратою Закарпаття. Точніше, формально Будапешт, звичайно ж, визнає територіальну цілісність української держави. Офіційних претензій на регіон не існує.
Однак угорська політична думка, особливо в епоху Віктора Орбана, досі перебуває під впливом ревізіоністських ідей, що знайшло відображення в концепції «Великої Угорщини» — образу територіальної єдності угорського народу в межах довоєнних кордонів. Відтак Закарпаття часто фігурує у внутрішньоугорському політичному дискурсі як частина історичного спадку та як «споконвічні угорські землі».

Закарпаття в складі України: угорська меншина як чинник геополітики
Після здобуття Україною незалежності в 1991 році Закарпаття залишалося одним із найбільш мультинаціональних регіонів держави. За даними Всеукраїнського перепису 2001 року, в області проживало більше 150 тисяч етнічних угорців, що становило понад 12% від усього населення області.
У прикордонних районах, зокрема в Берегівському, Виноградівському та Ужгородському, угорська меншина компактно проживає в окремих населених пунктах, зберігаючи мову, культуру, традиції й тісні зв’язки з історичною батьківщиною. Чимало представників цієї меншини мають обмежене володіння державною мовою, а частина взагалі не спілкується українською і не розуміє її. Угорська мова активно використовується в побуті, місцевих ЗМІ, освітніх установах і навіть адміністративному спілкуванні в окремих громадах.
В деяких районах Закарпаття зберігається повністю обособлене інформаційне середовище. Мешканці дивляться угорське телебачення, читають угорську пресу, слухають модних виконавців із Будапешта та загалом споживають угорський культурний продукт. Усі, хто бував у Берегово та околицях, стовідсотково дивувалися, що всюди, включаючи будівлі органів влади, розвішані угорські прапори. Це часто викликало нерозуміння і конфлікти з місцевими націоналістами, які стверджували, що стяги іноземних країн не мають висіти на українських державних органах.
Все це формує у деяких місцевих мешканців альтернативне бачення як минулого, так і сучасності. Зокрема, немало закарпатців дуже прохолодно ставляться до протистояння з РФ та вважають, що це не їхня війна, оскільки вони ближчі до Угорщини, яка перебуває у гарних стосунках із Кремлем. Це опосередковано підтверджується тим фактом, що, за даними українського омбудсмена, найбільша кількість скарг на ТЦК надходить саме з Закарпаття.

Загострення відносин після 2014 року: мова, паспорти і шантаж
Після Революції Гідності у 2014-му Україна взяла курс на переформатування державності в бік українізації, а також на євроінтеграцію. Водночас почалися реформи в гуманітарній сфері, які зачепили складне і болюче мовне питання. Прийняття закону «Про освіту» в 2017 році, який передбачав повне впровадження української мови в освітній системі, викликало дуже жорстку реакцію з боку Угорщини.
Зокрема, угорський міністр закордонних справ Петер Сійярто називав закон «ударом у спину» та попранням прав угорської меншини. Офіційний Будапешт оголосив про намір блокувати всі кроки України до НАТО та ЄС, поки мовне питання не буде вирішене на користь угорської меншини.
Паралельно Угорщина продовжувала політику «паспортизації», тобто масової видачі своїх паспортів мешканцям Закарпаття. Ще задовго до 2022 року в регіоні видали не менше 100 тисяч угорських паспортів (при 1,1 млн населення), що становить майже 10%. Станом на 2025 рік ця цифра сягнула щонайменше 130 тисяч — відповідно до офіційної статистики угорського МВС. В реальності це число може бути більшим.
Згадані ситуації свідчать про посилення демографічного та політичного впливу Будапешта. Щоправда, до недавнього моменту він використовував виключно «м’яку силу». Зараз же перейшов уже до проведення шпигунських та розвідувальних операцій.

Позиція Угорщини після повномасштабного вторгнення РФ
Після 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, Угорщина офіційно приєдналася до засудження війни та закликала до миру і поваги до територіальної цілісності та суверенітету. Однак фактично Будапешт став одним із найбільш несимпатичних для Києва партнерів серед країн ЄС, а його позиція і риторика часто викликають різке роздратування і несприйняття як на Банковій, так і в суспільстві загалом.
Так, Угорщина прийняла десятки тисяч українських біженців, вона надсилала нам гуманітарку, приєдналася до антиросійських санкцій, тощо. Також саме через угорську територію надходила велика кількість військової допомоги від інших партнерів з ЄС. Проте на державному рівні Будапешт та лідер країни Віктор Орбан продовжували підтримувати тісні контакти з Москвою і Путіним, постійно намагаючись заблокувати частину допомоги Україні та євроінтеграційні намагання Києва на загальноєвропейському рівні.
Україна не повинна бути членом Євросоюзу?
Прем’єр Орбан неодноразово зазначав, що Україна не повинна бути членом Євросоюзу та НАТО, і що він зробить все, щоб цього не сталося. Угорщина блокувала фінансування військової допомоги Україні з фонду ЄС, а також затримувала погодження ключових політичних рішень Європейської Ради, апелюючи до необхідності «захисту угорської громади». А угорські провладні ЗМІ часто транслюють тези про дискримінацію угорців в Україні.
Загалом політика Віктора Орбана дедалі більше нагадує стиль поведінки Володимира Путіна. В якомусь сенсі угорський лідер копіює путінську модель: як в управлінні державою, так і в геополітичній риториці.
Обидва лідери є явними автократами, хіба що угорська автократія все ж, звичайно, куди більше цивілізована та «європеїзована». Обидва експлуатують історичні міфи про «великі держави», апелюють до захисту «своїх людей» за кордоном та використовують етнічні меншини як інструмент зовнішньополітичного тиску. Орбан створив у своїй країні напівавторитарний режим із контрольованими медіа, репресіями проти опозиції та політичним націоналізмом з неприкритим євроскептицизмом — як і Путін, просто в куди менших масштабах та не настільки радикально. При цьому виходити з ЄС або ж відмовлятися від фінансових дотацій з Брюсселю Будапешт чомусь не поспішає.
Угорщина під керівництвом Віктора Орбана перетворилася на «троянського коня» всередині Євросоюзу. Формально країна залишається частиною європейських інституцій, але при цьому, схоже, системно працює на підрив колективної єдності. Сам угорський лідер називає свою політику «суверенною» та «національно орієнтованою».

Водночас, на відміну від Росії, з Угорщиною Україна поки що не перебуває у відкритій війні. На щастя, конфлікти наразі залишаються суто дипломатичними. Це залишає шанс для конструктивного діалогу, хоча його можливості зараз і обмежені.
Україна має справу не лише з прямою військовою агресією Росії
Резюмуючи: сьогодні Україна має справу не лише з прямою військовою агресією Росії, а й з гібридною та подекуди відверто підступною політикою Угорщини. Закарпаття стало полем непрямого конфлікту, де етнічне питання використовується як інструмент впливу, а захист угорської мови — як прикриття для шпигунської діяльності та підготовки можливих дестабілізацій. Політика Віктора Орбана несе виклик територіальній цілісності України, і ця загроза не повинна залишатися поза увагою.
Разом із тим не варто реагувати на такі речі занадто емоційно. Скільки існують держави, стільки існують і конфлікти між ними. Скільки існують розвідки та інші спеціальні служби — стільки вони і займаються шпигунством та збором даних в інших країнах. Власне, це їх робота, і було би дивно очікувати чогось іншого. Врешті, скільки існують автократичні лідери з неоімперськими амбіціями — стільки вони і експлуатують теми захисту «наших людей» де завгодно, крім власної країни.
Тож реагувати на «закарпатську проблему» з Угорщиною треба спокійно і виважено. Перш за все, необхідні дипломатичні важелі та конструктивний діалог. Це має посилюватися контррозвідувальними та політико-правовими інструментами. Україні також слід чітко сформулювати позицію, вимагаючи чесної гри і однакових стандартів для всіх. Наприклад, в рамках вирішення питання можна домовитися про спільне створення шкіл: угорських в Україні та українських в Угорщині, що вже частково відбувається.
Києву необхідно посилювати присутність держави в Закарпатті, розвивати місцеву інфраструктуру, вкладати в регіон гроші, вести діалог та підтримувати лояльність населення. Водночас важливо продовжувати комунікацію з ЄС, щоб запобігти подальшим спробам Угорщини блокувати нашу євроінтеграцію.
Закарпаття було, є і залишатиметься частиною України. Але для цього держава має бути готова до протидії будь-яким формам зовнішнього впливу, паралельно покращуючи власний образ в очах закарпатців, однак рішуче припиняючи угорські зазіхання.
Ми писали також: Угорщина повстала проти політики Орбана масштабними мітингами.