Сучасний Київ продовжує болісний процес самоідентифікації та очищення публічного простору від імперських маркерів. Проте подекуди в центрі столиці з’являються або залишаються об’єкти, що викликають гострі дискусії серед інтелектуалів та громадськості.
Нещодавній випадок із встановленням знаку з написом «Ганна Ахматова» (зокрема у назві одного з коктейль-барів) став приводом для обговорення глибинних проблем української культури: від колоніальної меншовартості до іронічної «українізації» тих, хто відверто ненавидів Україну.
Парадокс «українізації» українофобів
Постать Анни Ахматової (уродженої Горенко) часто намагаються «привласнити» через її походження чи тривале перебування у Києві. Проте історичні факти та мемуарні свідчення малюють зовсім іншу картину. Називаючи вулиці чи заклади на її честь, а особливо адаптуючи її ім’я на український лад як «Ганна», ми стикаємося з етичним та історичним парадоксом. Сама поетеса навряд чи оцінила б такий жест, адже її ставлення до всього українського було підкреслено зневажливим.
Як зазначає у своїх дописах громадська діячка Яна Сабляш, подібні знаки є прикладом або глибокої невігластва, або «вишуканого знущання». Ахматова, яка була частиною російського імперського культурного коду, не приховувала своєї відрази до української мови та ідентичності.
Чому вшанування Ахматової у Києві є суперечливим:
- Ненависть до мови: У приватних розмовах поетеса морщилася від звуків українських слів;
- Заперечення культури: Відсутність любові до творчості національних геніїв, зокрема Тараса Шевченка;
- Київ як тягар: Сприйняття столиці України не як рідного міста, а як місця «важкого життя».
Свідчення очевидців: цитати, що не залишають сумнівів
Найбільш промовистим доказом ставлення Ахматової до України є запис у щоденниках Лідії Чуковської. У 1939 році відбулася розмова, яка чітко демонструє світогляд «великої поетеси».
«…Я запитала, чи любить вона Шевченка. — Ні. У мене в Києві було дуже важке життя, і я країну ту не полюбила і мову… “Мамо”, “ходимо”, — вона зморщилася, — не люблю».
(Л. К. Чуковська. Записки про Анну Ахматову. Т. 1. 1939)
Цей фрагмент є ключовим для розуміння того, що будь-які спроби зробити Ахматову «своєю» через перейменування її на Ганну суперечать її власній волі та поглядам. Це виглядає як насильницька адаптація постаті, яка ментально належала ворожому культурному середовищу.
Порівняння сприйняття постаті Ахматової в Україні
| Аспект | Міф про «київську поетесу» | Історична реальність |
|---|---|---|
| Мова | Знання мови через коріння | Відверта антипатія та зневага |
| Ідентичність | Українське походження (Горенко) | Свідомий вибір російського імперського вектору |
| Міське середовище | Київ як муза та джерело натхнення | Сприйняття України як чужого, ворожого простору |
Деколонізація чи меншовартість?
В умовах повномасштабної війни використання імен російських діячів у назвах вулиць чи комерційних закладів (Coctail Bar тощо) стає маркером того, наскільки суспільство готове відмовитися від «спільного» минулого. Українізація імені до «Ганни» не змінює суті: це залишається спробою втриматися за російський канон, замість того щоб відкривати для себе автентичних українських авторів, які були репресовані чи забуті.
Для глибшого розуміння процесів очищення топоніміки варто звернутися до ресурсів Українського інституту національної пам’яті, який розробляє рекомендації щодо деколонізації. Також цікавою є позиція сучасних мовознавців, яку можна знайти на порталі ЛітАкцент або в аналітиці Читомо щодо перегляду шкільної програми та культурних спадків.
Сьогодні Київ має право на простір, вільний від тих, хто його не любив. Питання знаку Ахматової — це не про літери, а про самоповагу нації, яка більше не потребує схвалення з боку імперських ідолів.
Читайте також: У Львові розпочнуть ремонт однієї з найпроблемніших вулиць міста.
У Львові розпочнуть ремонт однієї з найпроблемніших вулиць міста
